Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Заспівали ранні птахи, що сіли десь не далеко від галявини, на деревах. Сонця видно не було, хоча галявина вже посвітліла. Наближався ранок, але тихо тріснула гілка і це змусило Мілану відкрити очі. Дівчата лежали на дереві, високо над землею, вкрившись ковдрою з головою. Тепла вогню вже не відчувалось.

​В повній тиші, яку трохи розряджали птахи, було чутно тихі невпевнені кроки. Мілана спробувала повільно підняти ковдру, щоб висунути голову. Якби це була людина, вона б не намагалась підійти зненацька. Це точно був якийсь звір. Перед очима одразу з’явився олень з величезними рогами. Невже він вирішив напасти на них? Але його розміри й так змушували тремтіти, то навіщо крастись?

​Спроба Мілани виглянути не вдалась, оскільки Аня, відчувши, що ковдра піднімається – широко розплющила очі.

- Що сталось? – спитала дівчина, не намагаючись робити це тихо.

Мілана чортихнулась та нічого не пояснюючи, швидко скинула з себе ковдру. Вона сіла та подивилась на галявину. Таємного гостя видно вже не було, лише на іншій стороні хитались гілки, вказуючи, що хтось чкурнув саме в них.

- Я прокинулась від того, - пояснила Мілана, - що хтось крався до нас через пісок.

- Де крався? – Аня вмить сіла, схопивши ковдру руками, - тобі не наснилось? – вона боязко опустила ковдру з обличчя та подивилась на галявину.

- Я впевнена, що чула, - насупилась Мілана.

Надворі було ще холодно, тому дівчина піднялась та позіхнувши, розвела руки в сторону, потягнулась. Потім схрестила руки та взялась за свої плечі, почала розтирати їх. Ще, як тільки дівчата лягли, вони вдягнули кофти, що взяли з собою, але це не дуже допомогло. Лише вогонь зігрів подруг. Мілана взяла запальничку, огляділась по сторонам та злізла з дерева. Аня скинула дрова на землю та злізла слідом.

Дівчата швидко склали гілки в ямку та підпалили. Приємне тепло потроху розійшлось в сторони. Полум’язатанцювало свій дивний танок, а подруги простягнули руки та грілись. Хвилин через десять, відкрили рюкзаки та витягли залишки їжі. Трохи печива, звичайна вода та шоколадні батончики. Аня на самому дні ще знайшла дві скибочки хліба. Вийшов невеличкий сніданок, та дівчата не перебирали,  з’їли все, що було в наявності.

Мілана, поснідавши та зігрівши, піднялась та пішла на галявину. Вона дійшла середини та почала роздивлятись пісок. Вона швидко знайшла сліди тварини. Пісок не давав можливості роздивитись щось, але було зрозуміло, що тваринка була не велика. Це точно був не олень. Сліди маленькі, більш нагадували лисицю.

- Мені здається, що це була лисиця, - Мілана піднялась та подивилась на Аню, - відчула наш запах. Може побачила вогнище, хоча я вночі нічого не підкидувала. Одразу заснула.

- Я теж заснула одразу, - погодилась Аня, - ми вчора стільки ходили, що сил не було. Навіть страх залишатись в лісі не заважав.

- То що будемо робити? – одразу спитала Мілана, - я впевнена, що батьки збожеволіли від нервів, що ми не прийшли.

- Я уявляю, - погодилась Аня, - напевно все містечко обшукували всю ніч.

Подруги вирішили, що піддаватись паніці не можна, в будь якому випадку вихід має бути. Навіть якщо їм потрібно буде обійти весь ліс - вони повернуться додому обов’язково. Тому як тільки вогонь зник, закидали яму піском та зібрали ковдри. Рюкзаки закрили та повісили собі на плечі.

Аня обережно підійшла до найближчого дерева та озирнулась. Навколо було пусто, тому вона махнула Мілані рукою, зазиваючи приєднуватись. Дівчата зайшли в ліс та рушили до перехрестя. В будь-якому випадку, потрібно ще раз спробувати пройти всі дороги. Потім вирішувати, що робити далі.

На щастя, олень не з’являвся, було тихо та спокійно. Лише птахи продовжували свої співи десь дуже високо, на кронах дерев. Швидко дійшовши до перехрестя, дівчата помітили свої сліди. Це було не добре, не погано, але якось стало спокійніше.

Мілана показала рукою на шлях, що вчора йшов до поля, рушили саме туди. Поки йшли до світлої плями виходу з лісу, сподівались, що все змінилось і вони спокійно вийдуть в містечко. Так, на горіхи отримає кожна, але всі страхи та хвилювання зникнуть. Але як тільки дівчата дійшли краю лісу, побачили перед собою невелику галявину, що й вчора. Дорога йшла прямо, вела в ліс. Хвилину постояли, потім пішли вперед.

Перейшовши відкриту місцевість, подруги зайшли в ліс та помітили туман, що поволі розходився з усіх пагорбів. Тепліше не ставало, але тепер було зрозуміло чому. Погода змінилась, можливо буде дощ. Або просто, земля, що тримала тепло, почала віддавати його. Туман поволі, низько-низько, розповзався по землі.

- Мені страшно, - Аня схопилась за руку Мілани, - ми наче потрапили в фільм жахів.

- Не вистачає мерців, які почнуть вставати з землі, розсікаючи туман, - хмикнула Мілана.

- Не кажи такого, - Аня затремтіла, - це ще гірше, бо я починаю це собі уявляти.

Та замість мерців, ліс знову окутала тиша. Птахи замовкли, в вухах навіть дзвеніти почало. Дівчата на мить зупинились, та потім рушили вперед. Треба зрозуміти, що буде відбуватись сьогодні з цією дорогою. А відбулось те, чого вони і боялись. Подруги дійшли того самого перехрестя, з якого почали. Попереду знайомий пагорб, на якому вчора стояв олень. Тварини не було, але від цього не легше.

Мілана потягнула Аню вперед. Піднявшись, вони побачили те саме дерево, на якому провели ніч, та гірку піску, яким засипали вогнище.