Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Подруги швидко злізли з дерева та почали збирати гілки. Світла вистачало для того, щоб спокійно пересуватись, та часу було обмаль. Всі дрова склали біля дерева, під підлогою розчистили землю, вирили невелику ямку в піску. Мілана поклала самі товсті гілки на дно, зверху виклала мілкі. В рюкзаку, знайшла свій зошит, що взяла з собою, відірвала декілька сторінок та зім’яла. Підготувавши вогнище, вона попросила запальничку у подруги.

За хвилину, галявина освітилась, тіні заплигали по деревам. Дівчата в ту ж мить зрозуміли, що ніч вже прийшла. Вогонь був яскравим та не високим, саме так і було задумано.

- Решту гілок лишаємо тут, біля дерева? – спитала Аня.

- А ти вночі будеш злазити та підкидати? – засміялась Мілана.

- Ні, ти мене навіть не змусиш це зробити, - Аня від страху округлила очі.

- От і я про це, - погодилась Мілана, - ми заберемо всі гілки до себе на гору. Вогонь горить посередині підлоги. Ми зробимо дірку в ковдрі та трохи розсунемо гілки під нею. Будемо кидати дрова прямо звідти.

Аня погодилась з цією ідеєю. До того ж, якщо посередині буде дірка – тепло буде йти прямо на дівчат. Накриються другою ковдрою, і тепло не буде виходити далі. Подруги витягли все на гору, повісили рюкзаки вище, на дерево, а самі швидко організували дірку для дров. План спрацював слово в слово, це дуже радувало.

Мілана запросила Аню до себе, та зверху вкрила обох ковдрою, з головою. Знизу було видно вогонь, що своїми язичками заспокоював та заколисував. На рівні імпровізованого будиночку дівчат, відчувалось приємне тепло. Подруги захотіли перекусити, але сил не було рухатись, вилазити в прохолоду лісу. Треба трохи відпочити, потім перекусити та думати, що робити далі. В будь якому випадку, вночі вони не будуть шукати дороги додому. Це страшно та небезпечно. Не зрозуміло, що там буде в лісі очікувати на подруг. Та саме неймовірне – це те, що ліс став маленькою планетою, куди не йди – повернешся назад.

Ліс непомітно замовк. Знову зник вітер, не було чути птахів та тварин. Всі лягли спати. «Але ж нічні жителі теж мають бути?» - подумала Мілана, та не злякалась, адже очі злипались. Завтра, все завтра. Зараз треба відпочити. Подруги, притулившись одна до одної, зігрівались вогнем. Дров не підкидали, не було сил. Сон потягнув дівчат за собою в глибини спокою та забуття.