Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 4-5, Вальдемар Лисяк

скромним лахміттям збанкрутілого купця, який блукає Тегераном, бажаючи знайти своїх боржників, наче той моряк, який шукає монету, випущену в морську глибину.

Вони пішли - пан і його раб, так само слідом за збіднілим купцем наче тінь, через потаємні ворота, через які виносили з гарему померлих від старості дівиць. Ніч подарувала всім свіжий вітерець, який огорнув правителя, ніби шаль солодкої гуриси, і приніс йому запахи міста, бо ніс був тим членом шаха, який жодного разу не підвела його. Чим далі від палацу, тим голосніше ставали промовляти уста Тегерана, що складаються з багатьох тисяч вуст. Коли підійшли вони ближче до гори Ельбурс, вітер, що лежав на її схилах, струснувдещицю зеленого пилу з бороди монарха. Вони зупинилися. Фатх-Алі поглянув на небо і зупинив очі на місяці, якого ніяким чином не можна обкласти податками, хоча мешкає він в його державі, як кожний інший. Стояв він так довгий час і розумно роздумував, а під кінець спитав Назіма:

- Як ти вважаєш, чи буде ніч тихою?

- Вона не насмілиться заслонити обличчя чарчафом хмар, коли ти, пане, того не бажаєш. А чому ти питаєш мене? – відповів на це Назім.

- Хочу, щоб Аллах бачив, як я є батьком свого люду, а крізь хмари він цього б не помітив.

Після чого вони знову пішли вперед, прискорюючи ходу. Побіля площі перед ринком почули вони страшний гомін. Тут стояла величезна кількість наметів кочівників, які прибули до міста на закупівлю, але ж, оскільки були в місті чужинцями, дуже вони тривожилися і кричали, як можна голосніше, щоб всім навкруги було відомо, що вони люди мужні і нікого не лякаються. Далі, побіля замкненого вже базару, стояло декілька спорохнілих наметів, з яких було чутно тишу, яка, час від часу, переривалася стогонами. Зморщило це високе чоло шаха, але Назім попередив його, говорячи:

- Дозволь, пане, що я в ці намети зайду першим, бо там може панувати зараза.

А панував там голод настільки жорстокий і страшний, що деякі власники цих халуп не могли вже піднятися з землі і, лежачи, жували власні капці. Бачачи старця з настільки прозорим тілом, що було видно груди молодика, на яких старець лежав, Назім відчув біль у серці і спитав:

- Чому цей чоловік вмирає?

- Від переїдання, - почув він від молодика.

- Що ти сказав?

- Не маючи муки, сьогодні від розпачу він з'їв землю, щоб обшукати шлунок, але з'їв її дуже вже багато, - відповів йому молодик шепотом крізь висохлі сльози.

- Але ж, чому не пішов він до шаха, який би його накормив. Ніхто в Тегерані не вмирає з голоду...

- А відомо тобі, чому шах не прийшов до нього? – спитав молодик ще більш глибоким шепотом.

- Та ти просто мариш! – видавив з себе Назім і вибіг на свіже повітря.

= Я чув, що ти розмовляв про смерть, - заговорив з ним повелитель.

- Так,мій пане. Там один дурний втратив розум з достатку, він переїв і зараз здихає, але, перед тим, як учинив це, в своєму безумстві він кинув дохлого кота до цистерни з водою, через що зараза може запанувати в його будинку. Краще піти звідсіля.

- Аллах акбар! – зітхнув шах. – А я вважав, що з усіх тварин найдурнішим є осел. Пішли.

Пішли вони жваво, відчуваючи в ногах великий наплив енергії. Минули опустілий базар, на краю якого якийсь спритник ще намагався торгувати невільницями і вихваляв їх дуже піднесеним голосом, хитро вважаючи, що в темряві легше продати багато раз вже використану жінку, або ж таку, що має багатенько вад в будові. Шах з Назімом, минувши кілька площ, заглибилися у вузькі вулиці, заповнені значною товпою.

- І кого ти прагнеш обдарувати видом свого обличчя, мій пане? – спитав Назім.

Шах Фатх-Алі замислився і сказав:

- Пішли до якогось мислителя, бо це ж люди, надзвичайно вчені в письмі і тому перші помічають зло. Нехай скаже, що смутить його,щоб я дізнався, які бур'яни треба виполювати у моїх володіннях. Чи знаєш ти такого, Назіме?

- Знаю, мій пане. Пішли он туди.

У них зайняло небагато часу, щоб дістатися до нори, зручно викопаної поряд зі звалищем нечистот. В ній, поряд з масляним каганком чоловік, худий, як танцюючий дервіш, при чому легко можна було дізнатися, що він заправлений у мисленні не тільки про земні речі, марні та паршиві, не гідних того, щоб їм присвічувати навіть малу хвильку розуму. Це був знаменитий вчений, і було йому більше років, нвж можна вилічити, лише один раз набравши повітря до рота, а череп його був очищений від волосся настільки старанно, як сарана очищає дерево від листя, або ж скарбник шаха бідняків з їхнього маєтку. Знав він, скільки на небі зірок, і коли буде лити дощ, а був настільки мудрим, що за оплату відучував людей від поїдання потрав, яких не можна вкрасти з прилавка.

- Скажи мені, чи є зараз погано? – спитав його шах, попередньо представившись подорожнім, що шукає правди.

- Дуже погано, - відповів мудрець.

- А в чому це є поганим?

- Погано тоді, коли людина вмирає від горя, як вмер вчора мій сусід.

- І в чому було горе того нещасного?

- Він не міг дотумкати, чому одна жінка, у відношенні до якої він був поганий і бив її, цілувала йому ноги від любові, а та, до якої був добрим, вмираючи сказала, що могла б ще пожити, але вмирає йому на злість.

- А ти знаєш, чому?

- Не знаю, власне над цим роздумую.

- А іншого зла не бачиш, старче?

- А чи бачив ти більше зло, ніж те, коли одна людина не розуміє іншої?

- Ти розумний, - сказав Фатх-Алі, дуже радуючись.

- Якби я не був мудрецем, тоді, і справді, хотів би бути шахом.

- Ким же ти хотів бути, якби вже був би шахом?

- Бажав би знову бути розумною людиною, - пояснив йому старець, а монарх навіть не спробував розгризти цю мудрість і вийшов на вулицю.

І зробили вони лише кілька кроків, і почувся великий плач з-за стіни, що оточувала охайний будинок. Шах увійшов туди за порадою Назіма і застав чоловіка в сльозах.

- Чому плачеш, приятелю? – запитав він в знак привітання і, не чекаючи відповіді, промовив речення настільки глибоке, нібито