Вера НюкМарт - Солодка смерть , Вера НюкМарт

5. Не буди лихо, допоки воно тихе

"Ні, ні я не ту кохав, не ті слова я говорив..." - дякуючи Надіїному телефону ми вчотирьох зірвалися на рівні ноги, оскільки сон у всіх дякуючи останнім подіям був неспокійним та дуже чутливим.

На екрані висвітлився невідомий номер.

─ Не бери, - сказала Мері, мертвою хваткою вчепившись в Оліну руку.

─ А якщо це з лікарні? - Заперечила Надя.

─ А якщо ні? - Запитала Мирослава.

─ В лікарні з Галею її батьки, так що навряд чи б нам хтось дзвонив так пізно. -Виразила Оля тверезу, не затьмарену панікою думку. А ми тим часом дружно глянули на настінний годинник, що показував другу годину ночі.

Телефон замовк. Проте на автовідповідачу висвітлилося залишене повідомлення.

Дівчата стояли та дивилися на телефон неначе на отруйну змію, вагаючись натиснути кнопку та прослухати автовідповідач.

─ Благаю, - закотивши очі промовила я і натиснула кнопку.

"Я знаю, що це була ти-и-и, я по тебе йду-у-у" Ха-ха-ха 

Здається мороз по шкірі прокотився не тільки моїм тілом, а й решти присутніх.

─ А я казала! - завелася Оля по новому колу.

─ Казала, казала, - погодилася я. ─ І Надя визнає, що була неправа. Чи не так? - В'їдливим тоном запитала я. 

Мабуть було в моїх очах щось такого, що змусило подругу беззаперечно погодитися.

─ А зараз притримуємося попередньої моєї пропозиції і розходимося спати, не знаю як ви, та я втомилася.

Дівчата теж втомилися, проте заснути одразу їм мабуть не вдалося, оскільки я проснулася від того, що мені було затісно.

Що відбувається думала я, борючись із останніх сил з бажанням передчасно, до дзвінка будильника розплющити очі.

Проте коли на мене звалилася якась додаткова тяжкість, вибору не залишилося. Відкривши очі, мало не втратила дар мови. Дівки зсунули ліжка так, що тепер ми в чотирьох спали на одному величезному ліжку. Це ж якою втомленою я була, а вони завзятими, що провернути подібне і не розбудили мене. 

─ Було важко, - пробурмотіла сонно Оля в момент, коли скидавши з себе її ногу запитала я.

─ Ну й варяти, - похитавши головою з сторони в сторону, усміхнулася я.

Страх як відомо має великі очі, проте моє терпіння має практично нульову витривалість, а тому покінчити з усією цією закрученою ситуацією я вирішила негайно. В нашому холодильнику залишився кусочок від нещодавно купленого торта, саме ним я і вирішила скористатися. 

Взявши в одну руку тарілку з тортом, а в другу папір з ручкою, я направилася на загальну територію, а саме кухню. Нашкрябавши певне повідомлення приставила картку біля смаколика і повернулася до нашої кімнати, де на мене чекали три ховрашка з заледве відкритими очима.

А вже за секунду в кімнату без стуку увірвалися Юльчині сусідки, з десятком безглуздих питань. 

Можливість їх виставити за двері випала Наді, оскільки та саме в ванну кімнату направлявся, а вони на неї налетіли. 

─ А бодай би ви скисли, - вилаялася подруга, явно не в захваті від їхнього неочікуваного візиту. ─ Якої холери ви так рано приперлися? А ні, не кажіть, мене це не цікавить. Бігом на вихід! - І зовсім не переймаючись верещанням Юльчиних сусідок, вона їх виставила за двері.

- Ну що за наглість, - продовжила свої обурення Надія навіть в ванній кімнаті.

***

Поки дівчата наводили ранковий марафет, на мій телефон прийшло повідомлення від Галини.

"Приїжджай негайно"

Дивно подумала я, батьки начебто збиралися забрати її на деякий час додому, так чому ж вона мені написала?

Роздумувати сенсу я не бачила, а тому раз два зібралася і вибігла в сторону найближчої трамвайної зупинки. 

Двійка як завжди повзла трясучись рейсами, вітер холодними поривами бив об шибки трамваю палим листям, на серці в мене був не неспокій, а швидше певного роду хандра. От завалитися б в теплих носках та пухнастій піжамі в своє зручне ліжечко, опертися на м'яку подушку, взяти в одну руку філіжанку запашної кавусі з молоком, а в іншу один із чудових детективів Агати Крісті... Ммм, замугикала я про себе від зігріваючих мрійливих думок...А далі в них нагло увірвалися подруги, зсуваючи ліжка і створюючи хаос дружніх відносин, кава пролита, акурат на книжку, ковдра стягнута зі словами ділися, бо твоя тепліша… Одним словом, мріяти ніхто не забороняє, проте варто пам'ятати, що реальність буває капітально інша.

В таких невеселих помислах я вийшла на потрібній мені зупинці і попрямувала в сторону шпиталю. 

─ Бережіться! - закричав хтось, а я інстинктивно притислася до стіни дому, біля якого саме проходила.

Відновивши дихання я роззирнулася навкруги, проте ні небезпеки, ні когось, хто б міг її створювати так і не побачила. Як власне і не побачила того, хто кричав. Вулиця була безлюдною, що для Львова, скажу я вам, велика рідкість. Страх липкими щупальцями пройшовся по спині залишаючи по собі цілі табуни мурашок. Не довго думаючи я чкурнула в сторону лікарні. Картина мабуть була ще та, я неслася не розбираючи дороги, а головне не зважаючи на перешкоди. Я вже раніше згадувала, що належу до людей, які мають кілька лишніх кіло, що оремо в моєму випадку чітко вказує на нелюбов до всіх і кожного виду спорту зокрема. Так от, бігла я так, що якби мій вчитель фізкультури мене в той момент міг побачити, то б в могилі перевернувся, вигукуючи мені вслід: - Хай ми шляк трафит, вона бігає!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍