Вера НюкМарт - Солодка смерть , Вера НюкМарт

Кожен з нас переступивши позначку в паспорті сорок час від часу мріє повернутися в незабутьні роки студентства. Безтурботне життя, ще такі прості юнацькі проблеми... Але, що робити, якщо ви стали свідками вбивства? Чи захочеться вам пережити подібний кошмар вдруге? Адже як відомо, свідки довго не живуть!

1. Ну привіт, нове життя

Рік 2003. Хтось переймався найгучнішими подіями політичного життя світу, хтось релігійними, треті ж не відривали очей від екранів телевізорів, боячись пропустити щось важливе в світі спорту. Що ж до мене, то я, випускниця одинадцятого класу Червоненської школи Львівської області готувалася відкрити чергову сторінку власного життя, а саме, долучитися до десятків тисяч таких, як і я, вже не учнів, але ще не студентів. Місцем призначення було обрано Львів.

Нове життя, а саме таким воно мені здавалося, лякало мене невизначеністю та відсутністю рідного дому за першим ж поворотом вулиці.

У Львові до цього я ніколи не була, оскільки причин опинитися в місті лева у мене не було. Місто з перших ж хвилин вразило мене до глибини душі настільки, що першим моїм бажанням в ньому було бажання чим швидше його покинути та не повертатися. Галасливе, з великою кількістю людей, що нескінченними потоками снували тут і там, воно давило мене своєю енергетикою в порівнянні до звичних мені гірських краєвидів та широких зелених лугів. Не знаю чому та довгий час Львів асоціювався в моєму мозку з старим, сивобородим князем, що велично зиркає на перехожих мало не з кожного вікна, намагаючись їм тим самим дорікнути за неналежну поведінку та ігнорування того ким вони є і де знаходяться.

Місто могло і може по цей день похизуватися великою кількістю бібліотек, музеїв, парків, скверів, пам’ятних будівель, а також тихими та мало примітними кав’ярнями. Ввійшовши в таку ви просто втрачаєте плин часу за філіжанкою ароматної кави. Проте цю красу я побачила ой як не скоро… Та годі про місто. Варто познайомити вас і з самим навчальним закладом, та більш глибше поринути в термін «навчання».

Як і багато інших ще таких наївних та незрілих дівчаток, я боялася не те, що поріг університету імені Івана Франка переступити, в мене ноги трусилися від думки,  що маю жити в одному приміщенні з величезною кількістю незнайомих мені людей.

Університет щоправда мені вибрали батьки, власне як і спеціалізацію. Не можу сказати, що це була мрія всього мого життя, проте жалітися пізно. Склалося, як склалося, та й крапка. У всьому є свої плюси та мінуси. Одним із таких плюсів я вважаю знайомство з чотирма дуже особливими для мене дівчатами, які зуміли внести великий вклад в формування не тільки моїх життєвих поглядів, а й мене самої як особистості. Ну що ж, давайте знайомитися...

Мене звати Віра, на час мого заселення в гуртожиток та пізнанню студентського життя мені було вісімнадцять років. Невисока трохи пишна студентка з копною густого, довгого волосся кольору блонд та голубими очима, кольору неба, я дивилася на світ через призму рожевих окулярів, яку мені допомогли зняти вищезгадані дівчата, та загадкове вбивство пані Ірини Казимирівни, нашого коменданта. Та про все по порядку…

Знаєте, часом людина стане зранку не з тієї ноги і цілий день піде у неї шкереберть. Це стовідсотково історія про день мого заселення у гуртожиток.

Я людина пунктуальна, що веде до того, що я люблю приходити вчасно і ненавиджу чекати. От і заселятися в гуртожиток я приїхала на день раніше, щоб завтра не тіснитися в масі новоприбулих студентів. І ніби все окей, ніде подібні дії не заборонено, ні в статуті, ні в правилах етикету чи ще в чомусь.

Привітавшись на рецепції до чергової особи, яка мене одразу завірила в тому, що вона тут тимчасово, а тому не має сенсу повідомляти їй про будь-які проблеми, я отримала ключ від кімнати 09 і міцно стиснувши ручку валізки відправилася згідно вказаного мені напрямку. Дорогою щоправда умудрилася наїхати колесом багажу на ногу якогось старшокурсника, що став в проході разом з своїми дружками.

─ Дивися куди їдеш, - розлючено кинув мені навздогін хлопець.

─ Дивися де стоїш, - не залишилася в боргу я.

─ Ого, Олеже, а першокурсниці цього року з зубками…

Що там на їхню думку ще з першокурсницями не так, мені було все одно, як і на реакцію самого Олега. Вставивши ключ в замкову щілину і прокрутивши я відчинила двері в простору кімнату з чотирма ліжками. Проте мені не вдалося толком навіть колір стін роздивитися, як невисока дівчина з червоними підстриженим під каре волоссям тут же спробувала мене виставити.

─ А ну вистачить! - Гаркнула я. ─ Я не для того пройшла пекельний маршрут, щоб мене неначе м’ячик пхали туди-сюди.

─ Не знаю який ти там маршрут пройшла, та повертайся в свою діру, бо тут тобі не раді.

Хамство хамством, та вона зараз сильно переборщила.

─ Мені наплювати на твою «гостинність» з високої вежі, мені видали ключ від кімнати нуль дев’ять і я вселюся в цю кімнату, щоб там не було. А  якщо тобі щось не подобається, то це по-перше твої і тільки твої проблеми, а по-друге судячи з твого розкуйовдженого вигляду, ти тут вже довгенько, що свідчить на користь того, що ти знаєш де знаходиться рецепція, на якій ти можеш висловити своє «фе».

─ Бачу Романо ти втрачаєш навики, - все ніяк не міг заспокоїтися Олег, ─ он вже перший курс тебе на місце ставить.

Як у щойно названої Романи дим носом не повалив, не знаю, оскільки ціла вона стала червоною мов свіжо приготований рак.

─ Не пригадую, щоб цікавилася твоєю думкою, - кинула вона, в кінці кінців, репліку в сторону усміхненого хлопця, ─ а ти, - звернулася вона до мене, ─ негайно дай сюди свої ключі.

─ А губозакатуючий станок тобі не дати? Знайшла дурну? - сказала я і все-таки пройшла в кімнату. Що ж до Романи, то та погнала кудись в другий кінець коридору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍