Джон Гришем - Бар «Когут»

це сталося насправді, вони отетеріли. У них на хвості ФБР! А це означало, що їхнє шахрайство з колективним позовом викрито, що призведе до пред’явлення обвинувачень, ордерів на арешт, оголошення в розшук. Враховуючи важливість боротьби з тероризмом і наркоторгівлею, невідомо наскільки серйозно поставиться ФБР до якогось там ошуканства в колективному позові, але вони припускали найгірше.

Особливо перелякалася Зола, і недарма. Вона приїхала до Сенегалу по справжньому паспорту, залишивши слід, який не помітить тільки сліпий. ФБР запросто відстежить усі її переміщення. І що найгірше, коли Зола два тижні тому прибула до Сенегалу, вона зареєструвалася в американському посольстві.

Треба було щось вирішувати. Оскільки вони й гадки не мали, як буде діяти ФБР, як глибоко копатиме, і наскільки близько федерали до них підібралися, трійця вирішила розробити план. Тодд мав зателефонувати панові Річарду на Барбадос і перерахувати залишок у сенегальський банк. Зола мала довіритися Бо та все йому розповісти. Проте не батькам — може, згодом, але не зараз. Також вона передусім зустрінеться завтра вранці з Ідіною Санга, аби пришвидшити процес натуралізації. Якщо вона стане громадянкою Сенегалу, екстрадиція до США практично унеможливиться. А ще вона обережно розпитає щодо перспективи надання нових документів її друзям.

Протягом вівторка й середи всі троє, мов приклеєні, сиділи перед ноутбуками й шукали в інтернеті все пов’язане з розрахунками за угодою із «Свіфтбанком». Нічого, їхня частка адвокатських гонорарів не надійшла на рахунок бруклінського «Сітібанку», що було доволі чітким сигналом про негаразди. Нарешті в четвер уранці на сайті фінансових новин з’явилася замітка про невеличку перешкоду, пов’язану з виплатами за угодою із «Свіфтбанком». Федеральний суддя в Маямі зупинив подальші розрахунки у зв’язку з розслідуванням за підозрою в шахрайстві. Федеральний суддя в Х’юстоні зробив те саме. «Свіфтбанк» уже встиг виплатити по країні майже три мільярди із чотирьох мільярдів двохсот мільйонів доларів, але виникли проблеми.

Хоча сутність оборудки не згадувалася, троє друзів чудово розуміли, до чого докопалися слідчі.

МАРК ПРИДУМАВ, ЯК ПОКИНУТИ країну, не перетинаючись із митницею і паспортним контролем у аеропорту. Тепер у них є гроші, і вони можуть робити, що завгодно, а саме: найняти машину й водія та вирушити закрутами на південь, насолоджуючись мандрівкою по Західній Африці, і дістатися зрештою Південно-Африканської Республіки. Він десь читав, що Кейптаун найкрасивіше місто на планеті плюс там розмовляють англійською. Тодд поставився до такої ідеї без ентузіазму. Йому не кортіло цілий місяць трястися манівцями, затамовуючи подих щоразу, як він пред’являтиме свій підроблений паспорт черговому прискіпливому прикордоннику з гвинтівкою, якому так і свербить постріляти. Він не сказав «ні», бо хтозна, можливо, колись і доведеться тікати, але не сказав і «так».

Утім, Зола сказала «ні». Вона не залишить сім’ю, після того, як вони стільки пережили.

Розслідування тривало, проте ніяких новин по суті не було. Тож вони просто чекали. Зола, хоч і відчувала себе в Дакарі більш убезпечено, знову почала боятися, що хтось постукає в двері.

КУРОРТНЕ МІСТО СЕН-ЛУЇ розкинулося на узбережжі Атлантичного океану двомастами милями північніше Дакара. Із населенням у 175 тисяч осіб, воно було меншим та спокійнішим і водночас доволі великим, щоб запропаститися. Колись воно було столицею країни, і французи побудували там багато чудових будинків, які прекрасно збереглися. Місто славилося колоніальною архітектурою, невимушеним трибом життя, гарними пляжами й найважливішим джазовим фестивалем у Африці.

Подорож організувала Зола. Вона заплатила водієві позашляховика і вирушила разом із Бо та обома компаньйонами на кілька днів до Сен-Луї. Батьки запрошені не були. Абду так контролював Золу й Бо, що їм треба було віддихатися. А що їм насправді було потрібно — це інше місце для життя, на відстані одне від одного та батьків. Їй здавалося, що Сен-Луї — те, що треба.

На виїзді з Дакара вони зрозуміли, що водій не дуже добре говорить англійською, і поступово почали розмовляти про останні півроку відвертіше. Бо мав багато запитань, часом дуже гострих. Йому просто не вірилось, що вони дійсно таке наробили, та ще й Марк із Тоддом намагаються все це якось виправдати. Бо сердився, що вони втягнули в свої оборудки його сестричку. Марк із Тоддом зразу взяли всю відповідальність на себе, але Зола рішуче оголосила, що в неї є своя голова на плечах і вона здатна самостійно приймати рішення. Авжеж, вони наробили купу помилок, але вона теж зіграла свою роль і не звинувачує нікого, крім себе.

Бо знав про гроші в банку, але й гадки не мав, скільки їх там. Він відмовлявся прийняти майбутнє поза межами США, які вважав рідним домом. Там у нього залишилася дівчина, і його серце було розбите. Там у нього залишилося багато друзів зі школи й з двору. Там він залишив гарну роботу.

За кілька годин він попустився. Він знав, що, якби не ті гроші, шо їх Марк і Тодд надали Золі, він і досі сидів би в тюрмі. І він не міг не побачити, як ці двоє умлівають від захоплення його сестрою.

Через шість годин у дорозі вони перетнули річку Сенегал мостом Федерба, спроектованим Густавом Ейфелем, саме тим, що прославився вежею. Старе місто розташувалося на острові Ндар — вузькою стрічкою землі з океаном обабіч. Вони проїхали три квартали гарної старої забудови й зупинилися нарешті біля готелю «Мермоз» на узмор’ї. Після довгого сніданку на веранді просто над океаном вони рано пішли спати.

Реєстр нерухомості тут був не таким докладним, як у Штатах чи, власне, в Дакарі, проте Зола без зайвих турбот знайшла те, що шукала: триповерхову віллу, збудовану в 1890 році французьким торговцем, яка часто переходила з рук в руки. Із вулиці вона мала кращий вигляд, ніж усередині, проте була чарівною та просторою. Дерев’яна підлога де-не-де просіла, меблі були старезні, вкриті шаром пороху й погано гармоніювали. На полицях тіснилися горщики, вази та старі французькі книжки. Водогін десь працював, а десь ні. Опецькуватий холодильник виробили в п’ятдесятих роках минулого століття. Внутрішній дворик і балкони, в тіні рясних бугенвілій, були спроектовані саме для тропіків. У вітальні стояв маленький телевізор. Реєстр обіцяв інтернет, але ріелтор сказав, що він не потужний.

Вони розділилися і блукали будинком. На повний огляд пішло кілька годин. На балконі другого поверху, на виході зі спальні, яку вже застовпив Тодд, він зіткнувся з Марком.

— Тут нас ніколи не знайдуть, — сказав він.

— Можливо. Але тобі віриться, що ми справді зараз отут?

— Ні. Якийсь сюр.

Незважаючи на їхні відчуття, Зола вподобала