Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

де, прости Господи, я теж лежав, не знімаючи сорочки. Одного дня я розповім усе це Джуліан. Одного дня вона буде єдиним суддею, який зрозуміє та пробачить. Я не боявся її. І навіть у ці миті, коли я тривожно замислився, чи побачу колись її знову, я жив разом із нею в якомусь ангельському світі, де не існувало часу, у світі спокійного спілкування й цілковитого порозуміння.

Зараз я стояв на хіднику навпроти, роздивлявся будинок і міркував, що робити. Розмірковував над можливістю потинятися довкола до третьої ранку, а потім проникнути в садок і, скориставшись однією з Арнольдових драбин, залізти до Джуліан у вікно. Але я не хотів перетворитися для неї на нічне жахіття, на нічного зловмисника, таємничого чоловіка. Велич цього ранку була в його яскравій відкритості. Цього ранку я почувався, як мешканець печери, що вийшов на сонечко. Вона була істиною мого життя. Я не буду в її житті ані нічним грабіжником, ані кишеньковим злодієм. Крім того, було так багато невідомого. Про що вона зараз думає?

Я стояв у густих гнітючих міських сутінках, дихав страхом і вдихав запах порохнистих дюн; раптом помітив, що якась постать у високому неосвітленому вікні сходового майданчика будинку, який я розглядав, спостерігає за мною. Я бачив постать у рамі вікна й блідість обличчя, що дивилося на мене. Це була Рейчел. Ми майже хвилину дивилися одне на одного, застигши в жахливій спокійній нерухомості. Потім я відвернувся, як тварина, що уникає людського погляду, і став очікувально тинятися хідником туди-сюди, туди-сюди. Увімкнули вуличні ліхтарі.

Минуло зо п’ять хвилин, і з’явився Арнольд. Я впізнав його постать попри те, що не міг роздивитися обличчя. Я рушив у зворотному напрямку до бука, і він ішов назирці, а потім наздогнав мене й мовчки пішов поруч. Неподалік на стовпі висів ліхтар, він освітлював дерево, змушуючи листя сяяти прозорим винно-багряним кольором і відділяючи їх одне від одного чіткими тінями. Ми зупинилися в густій темряві під деревом, і кожен намагався роздивитися обличчя свого візаві.

— Перепрошую, — сказав Арнольд. — Я був занадто збуджений.

— Гаразд.

— Тепер усе значно зрозуміліше.

— Добре.

— Перепрошую, що казав усі ті безглузді речі — про юристів і таке інше.

— Я теж.

— Я маю на увазі, що не розібрався з часовим масштабом. Мені чомусь здалося зі слів Джуліан, що це — хай би що це було — уже триває якийсь час. Але тепер я зрозумів, що все почалося лише вчора ввечері.

— З учорашнього вечора чимало відбулося, — зізнався я. — Ви, напевно, розумієте, бо останнім часом теж були досить заклопотані.

— Ви, мабуть, подумали, що ми з Рейчел сьогодні по обіді поставилися до дрібниці з безглуздою серйозністю.

— Бачу, тепер ви обрали іншу тактику, — зауважив я.

— Що?

— Ведіть далі.

— Тепер Джуліан пояснила нам усе, і все стало абсолютно зрозумілим.

— І на що воно схоже?

— Звісно ж, вона була засмучена та зворушена. Вона каже, що пожаліла вас.

— Я вам не вірю, але кажіть далі.

— І авжеж, ви її потішили…

— Чим вона зайнята зараз?

— Зараз? Лежить у ліжку й виплакує очі.

— Господи.

— Але не переймайтеся через неї, Бредлі.

— Ох, не буду.

— Я хотів пояснити… Вона вже розповіла нам усе, і ми зрозуміли, що все це дрібниці, просто буря в склянці води, а вона погодилася з нами.

— Правда?

— Вона просить вас пробачити їй таку емоційну й нерозсудливу поведінку та цікавиться, чи не могли б ви на деякий час облишити спроби побачитися з нею.

— Арнольде, вона справді так сказала?

— Так.

Я схопив його за плечі й потягнув за собою на кілька кроків так, щоб сяйво ліхтаря освітило Арнольдове обличчя. Спочатку він смикався, а потім закляк у моїх обіймах.

— Арнольде, вона так сказала?

— Так.

Я відпустив його, і ми обидва інстинктивно повернулися в тінь. Арнольд дивився на мене скоса, обличчя його спотворилося від тривожних намірів і ґрунтовних прагнень. Це вже не було те рожеве розгніване вороже лице, що раніше. Це було суворе рішуче обличчя, яке нічого мені не казало.

— Бредлі, спробуйте повестися порядно. Якщо ви просто замовкнете й зникнете на якийсь час, усе просто минеться, і пізніше ви знову зможете бачитися, як у давні добрі часи. Ця нісенітниця ґрунтується на якихось двох зустрічах. Неможливо назавжди прив’язатися одне до одного за дві зустрічі! Усе це просто вигадки. Повертайтеся на землю. Те, що Джуліан страшенно спантеличена цією дурнуватою ситуацією…

— Спантеличена?

— Так, і найрозумніше для вас — зникнути. Пожалійте дитину. Дозвольте їй повернути свою гідність. Гідність дуже значуща для молодих дівчаток. Їй здається, наче вона осоромилася, так серйозно поставившись до цього, і стала посміховиськом. Якби ви тільки бачили її тепер: вона хихотить і червоніє, і їй шкода вас та соромно за себе. Тепер вона зрозуміла, якою дурницею було сприймати все всерйоз і влаштовувати із цього драму. Вона погоджується, що піддалася на лестощі та злегка втратила розум від такого зворушливого сюрпризу. Але, побачивши, що ми не радіємо, вона отямилася. Тепер вона розуміє, що все це — неможлива дурня, так, вона розуміє, у практичних питаннях вона розумна дівчинка. Напружте уяву й знатимете, як вона нині почувається! Вона не така дурненька, щоб вважати, що ви страждаєте від палкої пристрасті. Джуліан каже, що їй дуже прикро, і прохає, чи не могли б ви, якщо ваша ласка, на деякий час облишити спроби побачитися з нею. Буде краще влаштувати невеличку перерву. Правду кажучи, ми в усякому разі незабаром їдемо на канікули — післязавтра. Я вирішив відвезти її до Венеції. Вона завжди хотіла туди поїхати. Ми були в Римі та Флоренції, а там — ніколи, хоча вона про це мріяла. Тому ми збираємося винайняти там помешкання й залишимося, імовірно, до кінця літа. Джуліан страшенно схвильована. Гадаю, що зміна обстановки допоможе й моїй книжці. Такі справи. Мені надзвичайно шкода, що сьогодні по обіді я так завівся. Ви, мабуть, подумали, що я справжній ідіот. Сподіваюся, тепер ви більше на мене не сердитеся.

— Анітрохи, — погодився я.

— Я лише намагаюся поводитися правильно. Гаразд, усі ми намагаємося. У батьків є обов’язки. Будь ласка, прошу, спробуйте це зрозуміти. Якщо ви бажаєте Джуліан добра, дозвольте пристрастям улягтися. Ви ж зникнете й не нагадуватимете про себе, будь ласка? Вона не хотіла б отримувати трагічних листів чи чогось такого. Дайте дитині спокій і дозвольте їй знову насолоджуватися життям. Ви ж не переслідуватимете її, наче привид, хіба ні? Тепер ви дасте їй спокій, чи не так, Бредлі?

— Гаразд, — відповів