Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

«Чорний принц» — це роман про кохання і про вплив шлюбу на нього, про дружбу і зраду, про пристрасть і про помсту, про натхнення й пошуки, про життя і про мистецтво. І про страшну хворобу нашого часу — самотність серед людей і непорозуміння. Немолодий письменник у період творчої кризи мріє написати свій найвизначніший твір. Щойно він, надумавши податися в мандри в пошуках тиші й натхнення, склав речі, як на нього напосіли непрохані родичі й давні друзі, кожен зі своїми негараздами. Так він опинився втягнутим у круговерть проблем, що постають практично ні з чого. Оточений людьми, що вимагали постійної уваги, змучений докучаннями колишньої дружини, він утішається раптовим коханням до молодої дівчини, доньки друга-письменника, яку знав ще маленькою. Що обіцяє це кохання? Чи зцілить воно розтерзану душу, чи призведе до катастрофи?

Айріс Мердок

Чорний принц

УДК 821.111

ББК 84(4Вел)

М52

Перекладено за виданням:

Murdoch І. The Black Prince / Iris Murdoch. —

London: Penguin Books, 1975. — 416 p.

Опубліковано за сприяння Ed Victor Ltd. та The Van Lear Agency LLC

Переклад з англійської Єлени Даскал

Дизайнер обкладинки Віталій Котенджи

Мердок А.

М52 Чорний принц / Айріс Мердок; пер. з англ. Є. Даскал. — X.: Віват, 2018. — 576 с.

ISBN 978-966-942-285-9 (укр.)

ISBN 978-01400-3934-4 (англ.)

УДК 821.111

ББК 84(4Вел)

ISBN 978-966-942-285-9 (укр.)

ISBN 978-01400-3934-4 (англ.)

© Iris Murdoch, 1973

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2018

Присвячується Ернесто де Марчі

Передмова редактора

З кількох різних поглядів я відповідальний за те, що ви читатимете далі. Автор цієї книжки, мій друг Бредлі Пірсон, дозволив мені попіклуватися про її появу. Отже, у скромно-механічному розумінні ці сторінки побачили світ завдяки моїй агенції. Я також той «любий друг» (і таке інше), згадки про якого час від часу з’являються в тексті. А втім, я не належу до дійових осіб драми, про яку розповідає Пірсон. Моя дружба з Бредлі Пірсоном розпочалася значно пізніше, ніж відбулися описувані тут події. Це були часи страждань, коли ми обидва потребували і, на щастя, знайшли один в одному благословенного друга. З упевненістю можу сказати, що, якби не моя прихильність і заохочення, якими я завжди підтримував Бредлі, ця історія, імовірно, так і залишилася б нерозказаною. Ті, хто викрикують правду в обличчя байдужому світові, занадто часто стомлюються, падають знесилені чи сумніваються в ясності власного розуму. Без моєї допомоги з Бредлі Пірсоном теж могло так статися. Йому потрібен був хтось, хто повірив би йому, та хтось, хто повірив би в нього. Так потрібної миті він знайшов мене, своє alter ego.

Текст, який ви прочитаєте нижче, і за формою, і за змістом — історія кохання. Я маю на увазі, не лише поверхнево, а й глибоко всередині. Історія творчої боротьби людини, пошуки мудрості та правди — це історія кохання. Оповідь, яка чекає на вас далі, часом двозначна й напускає туману. Людські пошуки й боротьба завжди суперечливі та тримаються прихованих шляхів. Ті, хто живе в такому темному світлі, зрозуміють мене. І все ж: що може бути простішим і чарівнішим за історію кохання? Мистецтво надавати жахливим речам чарівності — це, можливо, благословення, а можливо, прокляття. Мистецтво — це доля. Воно стало долею для Бредлі Пірсона. І в зовсім іншому розумінні — моєю теж.

Моє редакторське завдання було простим. Імовірно, правильніше було б, якби я називав себе — ким? Якимось імпресаріо? Клоуном чи Арлекіном, який маршує перед театральною завісою, а потім урочисто розсуває її? Я залишив собі останнє слово, заключне судження, підсумок. І все ж краще я буду блазнем Бредлі, ніж його суддею. Цілком можливо, що в якомусь сенсі — я і той, і той. Чому з’явилася ця історія (теж з декількох різних поглядів), ви зрозумієте, читаючи її. Але, зрештою, тут немає жодної загадки. Кожен митець нещасний у коханні. А ті, кому не пощастило в коханні, хочуть розповісти свої історії.

П. Локсій,

редактор

Передмова Бредлі Пірсона

Хоча від тих подій, про які тут ідеться, минуло вже кілька років, я скористаюсь запозиченим сучасним способом оповіді, коли ми свідомо рухатимемося, мов світло, від однієї миті теперішнього до іншої, пам’ятаючи про минуле й не знаючи про майбутнє. Таким чином, я втілюся в собі колишньому та — як і завжди, коли оповідаєш історії, — вестиму мову про той час, час, який багато чим відрізняється від сьогодення. Тож я, до прикладу, казатиму: «Мені п’ятдесят вісім років», — як мені було тоді. І я судитиму про людей неточно, можливо, навіть несправедливо, як чинив тоді, а не у світлі пізнішої майбутньої мудрості. Проте мудрість — сподіваюся, що я недарма її так називаю, — з’являтиметься на цих сторінках. Якоюсь мірою вона буде (ба навіть муситиме) освітлювати їх. Витвір мистецтва вартує стільки ж, скільки його творець. Він не може бути кращим, не може бути гіршим. Чесноти мають свої таємні назви: вони й самі — важкодоступні таємниці. Усе, що чогось варте, — втаємничене. Я не намагатимусь описати чи дати наймення всьому тому, чого навчився, живучи простим суворим життям, як мені довелося останнім часом. Сподіваюся, що тепер я мудріший і милосердніший, ніж був колись, — принаймні тепер я щасливіший — і що, падаючи на дурня, промені мудрості освітлять не лише його безумство, а й суворий образ істини. Я вже прохопився, що вважаю цей «репортаж» витвором мистецтва. Але я не маю на увазі, що він витвір уяви. Будь-яке мистецтво має справу з абсурдом і намагається досягти простоти. Справжнє мистецтво виголошує правду, воно саме і є правда, імовірно, єдина можлива правда. У рядках, які ви читатимете далі, я намагався бути по-мудрому майстерним і майстерно мудрим та розповідати правду так, як я її розумію, — не лише про поверхневі та «бентежні» аспекти цієї драми, а й про те, що ховається глибше.

Мені відомо, що часом люди мають про себе абсолютно хибне уявлення. По-справжньому вони заявляють про себе довгою низкою вчинків, а не коротким переказом самотеорій. Це саме найвищою мірою стосується й митця, який оголюється у своїй творчості, проте уявляє, що ховається в ній. У цій розповіді я теж такий, занадто розчахнутий, але, на жаль, мої нікчемні інстинкти досі прагнуть заховатися, хай навіть це й суперечить законам мого ремесла. Тепер, написавши цей застережливий абзац, я можу спробувати в загальних рисах описати себе. Розповідати я буду, як уже пояснював, від імені самого себе, яким я був кілька років тому, — часто безславного «героя» подальшої оповіді. Мені п’ятдесят вісім років. Я письменник. «Письменник» — дійсно найпростіша й найточніша моя характеристика. З того, що я ще й психолог, філософ-самоук, дослідник людських стосунків, випливає те, яким я є, бо з усіх цих дрібниць складається той тип письменника, що його я унаочнюю. Я завжди перебував у пошуках. І мої пошуки перетворилися на спробу розповісти правду, про яку я щойно згадував. Мені вдалося, сподіваюся й вірю, зберегти свій дар незаплямованим. Окрім іншого, це означає, що я ніколи не був успішним письменником. Я ніколи не намагався догодити комусь, поступившись правдою. Я