Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Звісно ж, ви можете зупинитися, — додала Рейчел. — Спробуйте бути чесним! І припиніть казати «ми». Ви не можете відповідати за Джуліан. Сподіваюся, ви не лягали з нею в ліжко?

— О Господи, Господи, — застогнав Арнольд, — авжеж, не лягав, він же не злочинець.

— Ні, не лягав.

— І не збираєтесь.

— Рейчел, я не знаю! Прошу, зрозумійте, що ви розмовляєте з божевільним.

— То насправді ви погоджуєтеся, що поводитеся безрозсудливо, безвідповідально й небезпечно!

— Арнольде, будь ласка, не гнівайтесь так. Ви обоє лякаєте й бентежите мене, а це не добре. Коли сказав «божевільний», я не мав на увазі «безвідповідальний»… Я відчуваю відповідальність, наче… мені довірили щось… не знаю… клятий Грааль… присягаюся, я не тиснутиму на неї й не набридатиму їй… я дам їй цілковиту свободу… вона цілком вільна…

— Ви знаєте, що верзете нісенітниці, — не вгавав Арнольд, — і все одно суперечите собі самому. Якщо ви не докучатимете їй тепер, це лише підігріє її почуття до вас, створить певну ситуацію між вами. Природно, ви ж цього й хочете. Зрозуміло, що вона не має до вас серйозних почуттів, схоже, в душі ви це навіть розумієте. Лише подумайте, яка вона ще дитина! І прошу, затямте, я не дозволю, щоб між вами й моєю донькою виникали якісь ситуації. Не буде зустрічей, жодної цікавої дискусії, жодного прояву почуття, нічого. Зрозумійте це, прошу. Зрозумійте, у цій ситуації я ставитимусь до вас так само, як до якогось брудного хтивого старигана, що переслідує її на вулиці. Я буду безжальним, Бредлі. І це найлюб’язніше, що я можу зробити. Ви дасте Джуліан спокій. Я захищу її від вас, посадивши під арешт, вивезу з країни, якщо буде потрібно, звернуся по допомогу до юристів, поліції та застосую фізичну силу. Не думайте собі, що зможете хоча б писати їй, я сповна оборонятиму її від вас. Вам не дістати її, я не дозволю цьому навіть розпочатися. Любий Господи, просто уявіть себе на моєму місці! Наважтеся зараз і вчиніть пристойно й розсудливо — поїдьте з Лондона. Ви все одно збиралися. Будь ласка, їдьте собі. Авжеж, усе минеться, я не натякаю, що ви ніколи більше не побачите її знову, звісно ж, ні. Але зараз я бачу, що ви втратили розум, і не дозволю моїй доньці жодним чином — хай навіть поверхнево, награно й непереконливо — зв’язуватися з підстаркуватим чоловіком. Мене аж нудить від однієї думки, і я цього не дозволю.

На мить після його промови запала тиша. Я пильно дивився на Арнольда. Він сидів геть нерухомо, розмовляв спокійно, але уривисто протинав слова наголосами, а в голосі його чулася навмисна «гострота», що мала лякати. Обличчя під безбарвним волоссям залилося яскравим рум’янцем, як у дівчинки. Я хотів подолати страх гнівом, але не зміг. Тихенько сказав:

— Ваше красномовство підказує мені, що Джуліан урешті-решт таки переконала вас, що закохана.

— Вона не розуміє, що відчуває…

— Тепер не вісімнадцяте століття…

— Ходімо. — Арнольд підвівся й махнув головою Рейчел, яка теж встала з крісла. — Ми сказали все, що хотіли. Вам залишається лише… змиритися… зрозумійте, є лише один вихід, який ви мусите… прийняти…

Я відчинив двері вітальні. І сказав:

— Арнольде, прошу, не гнівайтеся так на мене. Я не вчинив нічого поганого.

— Ні, вчинили, — заперечила Рейчел. — Ви розповіли їй про свої почуття.

— Гаразд. Я не мав цього робити. Але кохати когось не грішно, це гарно, і нам удасться зробити все… добре… Я не набридатиму їй… якщо хочете, не бачитимусь із нею тиждень… дозволю їй усе обміркувати…

— Це не спрацює, — уже м’якше сказав Арнольд. — Будь-які напівзаходи лише погіршать усе. Ви мусите зрозуміти це, Бредлі. Господи, вам ця плутанина потрібна не більше, ніж нам. Ви мусите поїхати геть. Якщо ви побачитеся з нею, лише перетворите все на драму. Найкраще припинити це все раз і назавжди просто зараз. Зрозумійте-но це. Вибачте.

Арнольд вийшов із вітальні й відчинив вхідні двері.

Рейчел пройшла повз мене, відсахнувшись і скрививши від огиди вуста. Майже нечутно вона сказала:

— Хочу, щоб ви знали, Бредлі, у цьому питанні ми з Арнольдом абсолютно заодно.

— Пробачте мені, Рейчел.

Вона вийшла з квартири, повернувшись до мене спиною.

Арнольд обернувся та сказав:

— Зараз немає потреби діяти так, як я просив у листі. Можна мені забрати його?

— Я його знищив.

На мить він завмер.

— Гаразд. Мені шкода, що я накричав на вас. Пообіцяйте мені, будь ласка, що, поки я не дозволю, не намагатиметеся побачитися з Джуліан.

— Ні.

— Гаразд. Я не дозволю нашкодити моїй доньці. Будьте певні. Так і знайте.

Він вийшов, м’яко зачинивши за собою двері. Я захлинався емоціями. Побіг до телефона й набрав номер їхнього ілінґського помешкання. Спочатку в слухавці було тихо, а потім пролунало пронизливе дзижчання, повідомляючи, що «номер відключено». Я спробував іще кілька разів, але результат був незмінний. Я почувався так, наче мені відрубали ноги нижче від колін. Розлючено стиснув голову й намагався зібратися та подумати. Мені було аж так потрібно побачити Джуліан, що все навколо вирувало й темнішало в очах. Я втратив зір і був до смерті покусаний бджолами. Я задихався. Вибіг у двір і пішов світ за очі спочатку по Шарлотта-стрит, потім по Віндмілл-стрит, а потім по Тоттенгем-Корт-роуд. За якийсь час я зрозумів, що лусну, якщо не втну чогось шаленого й переконливого. Я зупинив таксі й наказав водієві їхати до Ілінґу.

* * *

Я стояв на розі вулиці під буком. Поклав долоню на його щільний стовбур, і він видався абсурдним, вдоволеним своєю байдужою справжністю. Був вечір, сутінковий час, вечір того самого довгого, фантастичного, сповненого подіями дня.

Вечір був хмарний, похмуре густе світло набуло багряного відтінку, спекотне повітря нерухомо застигло. Я відчував запах пилюки, наче досить нудні вулиці навколо мене розчинилися в безкінечних порохнистих дюнах. Я подумав про сьогоднішній ранок і про те, як нам здавалося, наче ми володіємо всім часом на світі. А зараз час наче зник. Ще я подумав, що, якби одразу здогадався взяти таксі, приїхав би сюди раніше за Арнольда та Рейчел. Що там відбувається? Я перейшов вулицю й повільно подався іншим її боком.

Унизу, в будинку Баффінів, світилося, світло лилося крізь завіси на вікні їдальні й крізь овальне вітражне скло вхідних дверей. Нагорі теж світилося одне вікно із запнутими завісами — Арнольдів кабінет. Кімната Джуліан була із затильного боку, поряд із кімнатою, де я бачив, як лежала Рейчел, натягнувши простирадло на обличчя, і