Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Вони зненавидять цю новину.

Потім ми ще трохи поговорили про Крістіан, і про мій шлюб, і про Прісциллу. Ми розмовляли про дитинство Джуліан і про всі наші зустрічі. Побалакали про ту мить, коли я, напевно, закохався в неї, і про ту, коли вона, мабуть, закохалася в мене. Про майбутнє ми не розмовляли. Ми й далі сиділи на підлозі, як полохливі звірі, як діти, гладячи одне одному руки й волосся. Цілувалися ми нечасто. Пополудні я відправив її додому. Я відчував, що не варто виснажувати одне одного. Нам потрібно було подумати й отямитися. Зрозуміло, що про те, щоб лягти в ліжко, і мови не було.

* * *

— Ви не розумієте, — сказав я. — Я не збираюся нікуди їхати.

У двох кріслах моєї вітальні сиділи Арнольд і Рейчел. Я влаштувався на стільці Джуліан біля вікна. Небо було похмурим і захмареним, я щойно ввімкнув лампи. Було пізнє пообіддя того самого дня.

— То що ви тоді збираєтесь робити? — поцікавився Арнольд.

Він зателефонував мені. А потім прийшов разом із Рейчел. Вони просто — іншого слова не знайти — промаршували всередину. Їхня присутність була схожа на армію окупантів. Зустрітися віч-на-віч зі знайомими людьми, які раптом перестали всміхатися та напружилися від гніву й потрясіння, дуже страшно. Я перелякався. Я знав, що вони «зненавидять цю новину», але не очікував від них такого єднання, такого потужного ворожого ентузіазму. Від їхньої цілковитої недовіри — удаваної чи справжньої — мені відібрало мову та захотілося втекти. Я нічого не міг пояснити й відчував, що справляю абсолютно хибне враження. А ще я знав, що не лише здаюся, а й почуваюся жахливо винуватим.

— Залишитися тут, — відповів я, — напевно, часом бачитися з нею.

— Маєте на увазі, вводити її в оману? — уїдливо поцікавилася Рейчел.

— Поводитися природно, вивчити її краще… Зрештою, ми всі… любимо одне одного, як виявилося… і…

— Бредлі, поверніться до реальності, — гримнув Арнольд. — Припиніть верзти дурниці. Зараз ви перебуваєте в якомусь вимріяному світі. Вам майже шістдесят, Джуліан ледве двадцять виповнилося. Вона одразу ж оголосила, що ви повідомили їй свій вік і що їй байдуже; але ви не можете скористатися з того, що сентиментальній школярці лестить ваша увага…

— Вона не школярка, — утрутився я.

— Вона абсолютно незріла, — додала Рейчел, — її так легко обдурити і…

— Я не дурю її! Я казав їй, що наша різниця у віці майже унеможливлює все…

— Вона геть усе унеможливлює, — виправив Арнольд.

— Сьогодні по обіді вона патякала казна-що, — повідомила Рейчел, — не можу навіть уявити, що ви їй наговорили.

— Я не хотів, щоб вона казала вам.

— То ви радили їй обманювати батьків?

— Hi-ні, нічого такого…

— Я не можу збагнути, що сталося, — сказала Рейчел. — Ви що, раптом відчули цей… потяг чи як ви його називаєте… а потім прийшли й сказали, що вважаєте її привабливою, і стали упадати коло неї, чи як? Як усе було насправді? Це ж нещодавно почалося?

— Нещодавно, — запевнив я. — Але це дуже серйозно. Я не передбачав і не бажав, щоб так сталося. А потім виявилося, що й вона відчуває те саме…

— Бредлі, — увірвав мене Арнольд, — ваші слова взагалі не мають жодного стосунку до того, що відбувається в реальному світі. Гаразд, ви раптом зрозуміли, що вона приваблива дівчинка. У Лондоні повнісінько привабливих дівчат. Тепер гаряча літня пора, а ви в тому віці, коли чоловіки перетворюються на ідіотів. Я знаю кількох шістдесятирічних чоловіків, про яких кажуть «голова сивіє, а дід дуріє»; нічого нового. Але навіть якщо ви відчуваєте хтивість, дивлячись на мою доньку, якого дідька ви не тримали язика за зубами замість того, щоб надокучати їй, засмучувати й бентежити її…

— Вона не роздратована й не засмучена…

— По обіді була, — заперечила Рейчел.

— От, ви набридали їй і засмутили її…

— Чому ви не могли поводитися як джентльмен?

— Вона значно менше збентежена, ніж я сам. Перепрошую, але це ваші слова не мають жодного стосунку до того, що тут відбувається. Тут задіяні велетенські космічні сили. Ви, мабуть, просто нічого про них не знаєте. Тепер, Арнольде, мені спало на думку, що ви в жодній своїй книжці не описали справжньої закоханості…

— Ви говорите так, наче вам п’ятнадцять років, — сказала Рейчел. — Звісно ж, кожному відомо, що таке бути закоханим. Річ не в цьому. Подробиці ваших несподіваних вигаданих почуттів — ваша справа. Слухати про них так само нудно, як коли хтось оповідає свої сни. Джуліан, поза сумнівом, не «закохана» у вас, хай би що ви собі думали. Вона дуже простодушна дитина, яку хвилює й тішить, що давній батьків друг таким чином звертає на неї увагу. Якби ви тільки бачили її сьогодні по обіді: вона розповідала нам усе це й сміялася, аж заходилася. Наче дитина з іграшкою.

— Але ви казали, що вона була засмучена.

— Ми сказали їй, що це невдалий жарт.

«Люба, — думав я, — я вірю тобі, вірю тобі й знаю. Я довірятиму тобі так, як ти мені». Але водночас я відчував біль і страх. Чи можу я тепер, після всього, що сталося, сумніватися в усьому? Вона була така юна. Вони казали правду: на світі з’явилося щось нове. Замислившись над тим, яке воно — нове, я навіть здивувався власній упевненості. Але упевненість була, хай навіть ховалася за сумнівами.

— Нарешті я бачу, що ви слухаєте нас, — сказав Арнольд. — Бредлі, ви порядний розсудливий чоловік і керуєтеся моральними принципами. Хіба ви серйозно налаштовані вплутатися й заплутатися в емоційних неприємностях із Джуліан? Я називаю їх «емоційними неприємностями», але, дякувати Господу, до цього ще не дійшло. І ніколи не дійде. Я покладу цьому край.

— Не знаю, що ми маємо робити, — зізнався я. — Я погоджуюся, що все це приголомшливо. Те, що Джуліан кохає мене, майже занадто чудово, щоб бути правдою. Можливо, це навіть не правда. Чесно кажучи, мене це надзвичайно здивувало. Але тепер я точно не дозволю цьому припинитися. Я не втечу тихцем, як ви радили мені раніше, я не збираюся припинити побачення з Джуліан, просто не можу. Я мушу дізнатися, чи справді вона мене кохає. А якщо кохає, то я й сам не знаю, що далі, — можливо, нічого. Усе це страшенно незвично й може виявитися болісним, особливо для мене. Я не хочу завдавати їй болю. Я не думаю, що можу образити її. Але цієї конкретної миті жоден із нас не може зупинитися. Ось і все.

— Вона може зупинитися, якщо захоче, — заперечив Арнольд. — Навіть якщо мені для