Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Я можу покластися на вас?

— Я не повнісінький дурень і все розумію. Сьогодні по обіді я теж поводився занадто формально. Уся ця гучна сварка заскочила мене зненацька, і я страшенно засмутився. Але тепер я розумію, що, напевно, буде найкраще для всіх дозволити пристрастям улягтися й вважати все це бурею в склянці води. Гаразд, гаразд. А тепер мені, мабуть, варто усамітнитися й теж повернути свою гідність.

— Бредлі, у мене мов камінь із серця впав. Я знав, що заради дитини ви поведетеся гідно. Дякую, дякую. Господи, яке полегшення. Я біжу назад до Рейчел. Вона, між іншим, переказувала вам сердечні вітання.

— Хто?

— Рейчел.

— Переказуйте їй мої теж. На добраніч. Сподіваюся, ви гарно проведете час у Венеції.

Він гукнув мені вслід:

— Між іншим, ви справді знищили того листа?

— Так.

Я дістався додому, перейнятий думками, про які розповім у наступному розділі. Повернувшись, я знайшов записку від Френсіса, у якій він просив мене зателефонувати Прісциллі.

* * *

Коли ми намагаємося — особливо в болісні чи переломні моменти — збагнути загадку чужої душі, ми схильні уявляти її не туманною плутаниною суперечностей, як наша власна, а сховищем чітких і точних, хоча й прихованих сутностей. Так, мені навіть на думку не спало, що Джуліан може перебувати в цілковитому збентеженні. Один відсоток моїх роздумів змінив напрямок у бік ідеї, що вона перебуває приблизно в тому стані, який описав Арнольд: пригнічена, схвильована, хихотить і розуміє, що припустилася дурнуватої помилки. Дев’яносто дев’ять відсотків моїх думок віддавали перевагу іншій картині. Арнольд брехав. Він точно збрехав, що Рейчел «переказувала сердечні вітання». Я був переконаний, що заслужив на її вічну ненависть. Рейчел не з тих, хто пробачає. Про Джуліан він теж збрехав. Його розповідь навіть не була послідовною. Якщо Джуліан виплакувала очі, то вона навряд чи має настрій хихотіти чи хвилюватися від думок про Венецію. Чому Арнольд так шалено поспішав поїхати з Англії? Ні. Не було жодної ілюзії. Я кохав Джуліан, і вона відповідала мені взаємністю. Я міг швидше не вірити власним почуттям, аніж сумніватися в правдивості того, що ця дівчинка підтвердила вчора ввечері та з переможною впевненістю сьогодні вранці.

Але що ж сталося? Імовірно, вони замкнули її в кімнаті. Я уявляв, як вона лежить там і плаче — розхристана від розпачу, у черевиках і зі скуйовдженим волоссям. (Це видовище сповнювало мене болем, але водночас було чарівним.) Можна було не сумніватися, що вона страшенно перелякала батьків наївною стрімкістю своєї заяви. Це була помилка. А вони відповіли спершу неприборканою люттю, а потім — нещирими спробами перехитрити нас. Авжеж, вони не вірили, що вона змінила думку. Це вони змінили тактику. Чи повірив Арнольд у те, що я відрікся від його доньки? Мабуть, ні. Я не такий вправний брехун.

Я так сильно кохав Джуліан, так довіряв її природній чесності, що навіть не здогадався порадити їй трохи пом’якшити свій удар. Я навіть не передбачав — що ж за дурень був! — яким огидним здасться це її батькам. Я занадто занурився у свої священні почуття, щоб спробувати оцінити все стримано та об’єктивно. І яким же ідіотом я був, що не зупинився, сам не спробував трохи пом’якшити ситуацію! Я міг просуватися вперед повільно, рухатися поступово, спокійно домагатися її прихильності: скрадливо, натяками, пошепки. Можна було почати із цнотливих, а потім не таких цнотливих поцілунків. Навіщо я так стрімко вивергнувся на Джуліан, що вона аж втратила розум? Зрозуміло, що всі ці думки про поступовий рух були прийнятними лише в ретроспективному світлі мого знання про кохання Джуліан. Сказавши їй щось, я вже не міг зупинитися, поки щиросердно не виклав усього. Інакше моя тривога стала б просто жахливою. Нині я навіть не замислювався й не брав до уваги думку про те, що, можливо, варто було змовчати. Я не відхиляв цієї можливості. Але це вже здавалося занадто віддаленим минулим. На щастя чи на біду, про мовчання тепер уже й мови не було, а переймався я не через почуття провини.

Уночі я засинав і прокидався, роздумуючи про Венецію. Якщо вони заберуть її туди, я, звісно ж, поїду слідом. Непросто заховати дівчину у Венеції. Але тієї ночі моя кохана левиця була невловимою. Я весь час наздоганяв її на чорно-білих, залитих місячним сяйвом набережних, нерухомих, наче гравюри біля мерехтливої води. Ось вона зайшла до Флоріанового шинку, а я не міг відчинити двері. Нарешті розчахнувши їх, я опинився в Академії[107], а вона втекла на картину Тінторетто[108] зі святим Марком і шпацирувала хідником, розділеним на квадрати. Потім ми обоє повернулися на Площу святого Марка, яка перетворилася на гігантську шахову дошку. Джуліан була пішаком, який невпинно рухався вперед, а я — конем, що наздоганяв її кривими стрибками, але, майже наздогнавши, змушений був повернути праворуч або ліворуч. Ось вона вже досягла протилежного краю дошки, і перетворилася на королеву, і повернулася до мене обличчям. Ні, вона не королева, а янгол святої Урсули, величний і високий, стоїть у ногах мого ліжка. Я простягав до неї руки, але вона позадкувала довгою доріжкою й вийшла через західні двері церкви Ініґо Джонса, що раптом перетворилася на міст Ріальто. Джуліан сиділа в гондолі в червоних одежах і пливла, пливла від мене, а позаду мене гучнішав і гучнішав жахливий стукіт копит, поки я не повернувся й не побачив Бартоломео Коллеоні[109] з обличчям Арнольда Баффіна, який збирався повалити мене з ніг. Жахливі стрімкі копита опустилися мені на голову, і мій череп луснув, як шкаралупа.

Я прокинувся від гуркоту смітників, якими тарахкотіли греки з іншого боку двора. Швидко встав назустріч світові, що навіть з минулої ночі став іще страшнішим. Минула ніч була жахлива, але сповнена драми, відчуття перешкод, які можна подолати, а за всім цим ховалася й надихала мене впевненість у коханні Джуліан. Сьогодні я втрачав глузд від сумнівів і страху. Зрештою, вона була лише юною дівчинкою. Чи вдасться їй вистояти проти батьківської жорстокості, чи вдасться зберегти віру та ясний погляд? А якщо вони збрехали мені про неї, чи не вірогідно, що вони збрехали їй про мене? Вони, мабуть, сказали доньці, наче я повідомив, що відмовляюся від неї. А я таки це сказав. Чи зрозуміє вона? Чи стане їй сили, щоб і далі вірити в мене? Наскільки вона сильна? Як мало я насправді її знаю. Чи насправді все існувало лише в моїй уяві?