Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

трохи більше. Хоча ми бачилися зовсім недавно, у дівчат завжди є про що поговорити… Не встигне вичерпатися одна тема, як з'являється друга…»

Інакше кажучи, мадемуазель Ніколь спочатку подзвонила комісарові, а потім, поки він одягався, ловив таксі та мчав на вулицю Сени, неквапливо розмовляла зі своєю подругою.

«Далі я пішла до столика, де вже стояла моя кава. Хазяїн повернувся на своє місце біля вікна, кіт умостився в нього на колінах. Поруч на стільці лежала вечірня газета. Я взяла її і почала проглядати, щоб дати каві трохи прохолонути.

Не знаю, скільки минуло хвилин…»

Тут вона повинна була зважити на свідчення хазяїна кав'ярні. Якщо вона й гортала газету, то, безперечно, думала в цю мить про те, чи добре зіграла свого роль у цій комедії, коли розмовляла з комісаром, і чи приїде він до кав'ярні. Що не кажи, а відчуття часу в неї було ідеальне.

— Зайдіть! — крикнув Мегре.

Це стосувалося гарсона з ресторанчика «Дофін», який приніс тацю з бутербродами та дві пляшки пива.

— Поставте там…

Йому не хотілося ні їсти, ні пити. Насупивши лоба, комісар підвівся й зачинив за офіціантом двері.

Одна деталь, в усякому разі, була правдива: чашка кави. І коли Мегре з'явився в кав'ярні «Затишок», на стільці поряд з дівчиною справді лежала згорнута вдвоє газета.

«Мені здається, що минуло всього кілька хвилин, але я можу помилитися: дядечко часто дорікає мені, що в мене немає відчуття часу… Я дістала з кишені портмоне… На мені був легенький костюм з двома кишенями, так Що в сумочці не було потреби… Я вже давно знаю одну свою ваду — всюди забувати сумочки… Ось чому, коли можна, я завжди ношу костюм чи сукню з кишенями…»

Спритно. Ось тобі й історія з украденою сумочкою.

«Саме в цю мить до кав'ярні зайшов високий плечистий чоловік з масивним обличчям…»

Спасибі за опис!

«Можливо, я помилюся, але в мене таке враження, ніби якийсь час він стежив за мною з вулиці… За вікном кілька разів промайнула схожа постать…

Спочатку мені здалося, що він прямує до мене, але він натомість сів чи скоріше впав на стілець біля сусіднього столика і, діставши хусточку, почав витирати чоло… Мені раптом здалося, що він не зовсім тверезий…»

Обережно! Треба мати на увазі, що хазяїнові кав'ярні теж доведеться свідчити.

«Його обличчя видалося мені знайомим, але прізвище чомусь не пригадувалося. Потім я збагнула, що бачила його фотографію в газетах…

Певно, він угадав мої думки, бо раптом сказав:

— Так, ви не помиляєтесь… Я справді комісар Мегре…»

А це вже було занадто. Мегре б ніколи не сказав нічого подібного. Та дівчині було конче потрібно більш-менш переконливо пояснити, як почалася їхня розмова.

Адже хазяїн кав'ярні, що сидів на стільці під вікном, був неприємним свідком.

До речі, він навіть не підвівся назустріч комісарові і лише на мить одірвав од газети погляд. Важко було сказати, чому він досі не зачинив кав'ярні. Можливо, за звичкою. А можливо, й тому, що волів почитати на самоті газету більше, ніж спати поруч із жінкою.

«Я не належу до тих дівчат, які ганяються за кінозірками та всілякими знаменитостями, щоб узяти в них автограф. Ці знаменитості я маю змогу щотижня зустрічати вдома, на бульварі Курсель.

Але, щиро кажучи, мені було приємно побачити так близько живого поліцая, тим більше такого славнозвісного… Я уявляла його огряднішим, гладкішим… А ще мене здивував його трохи грайливий вигляд, як у людини, що вже чимало випила…»

Та хай йому біс! І вже вкотре Мегре пригадав той злоповісний вечір у Пардонів і розмову, через яку вія тепер ладен був повірити в забобони. Його звинувачували в тому, що він випив! До речі, зараз він теж випив! Дві дози коньяку. Великі! Це міг підтвердити бармен Франсуа. А на таці досі стояли дві пляшки пива. І, немов кидаючи всім виклик, він рвучко відкрутив металеву затичку, налив повну склянку, вихилив її і вп'явся зубами в бутерброд.

Потім поклав його назад. Їсти не хотілося. Він відчував себе смішним і жалюгідним від думки, що йому доводиться воювати з привидами, боронитися від нападника, не знаючи, хто він і звідки нападає.

Буває, що уві сні людині ввижаються найдивовижніші речі, але, прокинувшись, вона одразу забуває про них, бо вони ніяк не пов'язані з реальним життям. Те, що відбувалося з комісаром зараз, було гірше за будь-який кошмар — адже всі ці неймовірні події були не химерною маячнею, а цілком реальною дійсністю.

Він не спав, не марив, і перед ним на столі лежав не якийсь анонімний лист, не сповідь божевільного, а цілком офіційний документ, одержаний із рук самого префекта.

І префект вірив цьому документові. Чи не краще й самому Мегре повірити в нього?

Він добре пам'ятав усе, що передувало цій зустрічі в кав'ярні: телефонний дзвінок, розпачливий голос дівчини, яку він спочатку слухав поночі, не наважуючись покласти трубку, нарешті, спалах світла і запитання дружини:

— Що сталося?

Він лише знизав плечима, намагаючись не пропустити жодного слова із схвильованої розповіді незнайомки.

Тоді все це було справжнє, звичне, реальне — так само, як ця знайома от уже двадцять п'ять років кімната, жінка, що лежала поруч.

Вона подала йому недокурену звечора люльку і чиркнула сірником. Вже не вперше його будили ось так, серед ночі, і пані Мегре знала, що лише після двох-трьох затяжок чоловік відчував себе у формі.

За цим ось столом він протер уже не одні штани. Та сьогодні й стіл уже здавався комісарові не таким реальним. Чи не стане й він зовсім