Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

Вони перетнули майданчик і пішли понад огорожею. У соснячку валялися клапті паперів, бляшанки з-під консервів, порожні пляшки. Загуркотіла машина. То приїхав Товкач. Із кабіни він не поспішав вибиратися, щось ворожив біля щитка приладів а чи й крізь лобове скло спостерігав за оперуповноваженим та інспектором. Лиш коли обидва попрямували до нього, зіскочив на землю. Усміхався, як старим знайомим. Привітався, однак руки не зважився подати першим.

— Що ви сьогодні робили?

— Возив зі станції кормові додатки.

Турчин став на колесо, заглянув у кузов. Дно було затрушено сіро-бурим порошком, а борти подекуди заквецяні у щось біле — чи то крейдою, чи вапняком. Враз Павла ніби осяяло: це ж на мішках, у яких були вкрадені речі, на килимах, якщо їх завезли машиною, мусить зостатися те, що до цього перевозили! Як усе просто. Аж дивно, чому ніхто цього й досі не допетрав? Капітан зіскочив на землю і задоволено блиснув чорними очима.

— Ну, як бензонасос?

Товкачеві брови сіпнулися угору.

— Що — бензонасос?

— Чи добре качає бензин? У минулу суботу працював погано…

Товкач поворушив щелепами, наче розжовував щось, буркнув:

— Нічого, качає.

— То добре, — посміхнувся Турчин. — А минулої п'ятниці що возили?

— Комбікорм. Розсипний.

— А в суботу?

— Вапняк. А чого ви мене допитуєте? Думаєте, знову зласився на ті паршиві три червінці?

— Од вас усього можна чекати.

— Чому це враз?

— Тому, що не вперше попадаєтеся з краденим комбікормом. Так що доведеться вам із нами проїхати у райвідділ.

— Ви… мене арештовуєте?

— Просто виникла потреба оглянути вашу машину. Дуже пильно оглянути. І відпустимо.

Руки у Товкача помітно тремтіли.

Машина з краденими речами та мішками, в які вони були напхані, засвіт вирушила в область, аби на дев'яту, як тільки відчинять лабораторію, вже бути там. Сивокінь попросив міліціонера, котрий усе те повіз, подзвонити відразу, лиш стануть відомі наслідки експертизи.

Турчин ніяк не міг діждатися того телефонного дзвінка і пішов до Сивоконя. Слідчий якраз допитував голову колгоспу Власюка. Був спокійний, зосереджений, хоч вчора, коли Турчин пригнав у райвідділ. машину і розповів про свої підозри й задуми, сказав, що тепер не буде спати всю ніч. Вміє чоловік тримати себе в руках.

Турчин примостився збоку, біля стіни, так, щоб обох бачити. Сьогодні вигляд у Власюка був далекий від того, який був усього кілька днів тому.

— Отже, ви стверджуєте, — провадив далі слідчий, — що сто кілограмів фарби із сільмагу використані на клуб, контору, кімнати відпочинку тваринників? Але ось пояснення, можете прочитати. Тоді було пофарбовано лише дві кімнати тваринників.

— Так, три роки вже минуло, люди могли забути.

Слідчий узяв пояснення, до яких голова й не доторкнувся, поклав їх у папку, а звідти дістав інший аркуш.

— А ось тут ви пишете, буцімто три роки тому куплено п'ятдесят ватяних матраців для сезонних робітників. Ми не знайшли жодного такого матраца. Люди, які приїжджали допомагати колгоспові, спали на набитих сіном…

— Ми всі списали і акти затвердили на правлінні. Я ж пояснив… — Власюк, кістлявий, довгообразий, із задовгим носом, нервував.

— Тоді чим поясните ось це, — Сивокінь дістав новий папір. — Це копії фактур за той рік, коли ви купляли матраци. Тоді сільмаг отримав їх усього чотири.

— Може… Може, зосталося з минулого року.

— Ні, не зосталося, бо не було чому зоставатися, — слідчий зробив паузу. — Всі ваші пояснення, громадянине Власюк, шиті білими нитками. Погодьтеся тепер — у нас досить підстав просити у прокурора санкції на ваш арешт.

— Я депутат сільради…

— Не народу ви служили. Отож…

Різко задзвонив телефон. Сивокінь узяв трубку. Вже через хвилину його обличчя розпогодилося.

— Дякую. Я зрозумів. Усе зрозумів, — потримав трубку, ніби виважував, затим поклав на важелі й подивився на Турчина. — Порядок, Павле. Повний порядок. — І знову повернувся до Власюка. — Повторну ревізію майже завершено. Про її наслідки повідомимо райком партії та райвиконком. З вас поки що візьмемо підписку про невиїзд за межі району. Певен, цими днями відбудеться сесія вашої сільради… Що я вам пораджу? Ми знаємо про вас і про ваші справи більше, ніж ви думаєте. Обміркуйте все гарно. Нагадую вам іще раз: тільки щире зізнання пом'якшить вашу вину. Більше нічого. Все. Почекайте у коридорі.

Власюк повільно, ніби недужий, підвівся, постояв, поглядаючи то на слідчого, то на капітана, і так само повільно повернувся і поволікся до дверей.

— Шкода чоловіка, — задумливо мовив Сивокінь. — З нього міг би вийти добрий господарник. Та перевели його… Ось що, — спохопився. — Дзвонили з лабораторії. Радій: на мішках виявлено залишки комбікормів, вапняку та кормових додатків!

— Отже, Товкач?

— Товкач.

Турчин не відчув радості. Довго, дуже довго виходили на цього Товкача, хоч він потрапив на очі оперативників із самого початку.

— То що будемо робити? — спитав Сивокінь. — Може, попросити санкцію на обшук? Вчора, правда, він здогадався, що його запідозрено, але навряд чи устиг замести усі сліди. Хлопці за ним дивилися. Хоча… я не певен, що він крадене ховає вдома.

— А де ж? Те, що передав Пилипчукові, він узяв тільки вдома, бо ж нікуди ще не заїжджав.

— Треба сказати Десяти Статутам. Не знаєш, він у себе?

— Та ніби…

— Тоді пішли.

Не встигли підвестися, як із шумом розчинилися двері, і в кабінет ледь не вбігли Дерев'яний та Нужний. Обидва розчервонілі, засапані. Підступили до столу. Дерев'яний глянув на Нужного, і той, не в міру витягнувшись, заговорив поспішливо:

— Товариші, мені боляче… Піді мною земля хитається… Мені світ темний… Але я мушу… Я повинен сказати: нас обікрав мій рідний брат.