Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

— Ти не вмієш чи не хочеш?

— Не вмію.

Він сів біля мене, поставив книжку між нами, розкрив її і почав читати, голосно й повільно. Якщо я чогось не розумів, він мені пояснював. Коли опустилася темрява, він приніс стілець і поставив на нього гасову лампу. Так тривало й тоді, коли від початку березня він став виходити вранці з дому з порожнім мішком під пахвою, а пообіді повертався, несучи повний міх на плечі. Він зникав із ним у льоху, де проводив по кілька годин. Та щовечора ніколи не пропускав нагоди почитати мені вголос.

Втім, що далі, то читав він переважно для себе. Йому це справляло неабияку втіху, він хихотів, іноді навіть сміявся, а то знову поважнів і поринав у задуму. Так, поки я одужував, ми з попом вичистили від порохів кілька його книжок. Коли він йшов спати, то дозволяв мені читати далі, що вдавалося мені усе краще. Коли вигоряв гас, він наступного дня заливав його знову.

У березні мій стан справді покращився. Нарешті я став їсти більше твердої їжі і міг уже — під руку з попом і закутаний в теплий одяг — вийти надвір і посидіти на лавці перед домом. Звідти мені було добре видно дорогу, що вела до села. Село було поділене річкою, через яку я перебрався, пояснив мені піп, що називався Памфіле. Якби я пішов униз по ріці, то обійшов би гору — вони називали цей пагорб горою, бо на цілу околицю він був найбільшим підвищенням — і незабаром дійшов би до села. А до Тімішоари звідси навіть вісімдесяти кілометрів нема, сповістив він. І це вразило мене найбільше, бо означало, що за чотири дні потяг навіть не виїхав з Банату.

Ріка несла тепер багато води, вона розбухла й поділила село на дві майже рівні частини. Коли води було мало або вліті, коли річка майже пересихала, її можна було перейти навіть убрід, та тепер єдиним сполученням була вузенька кладочка, зроблена зі стовбура дерева, яку щомиті могло змити. Тому селяни воліли дочекатися, поки річка втратить силу. А коли мали одне одному щось сказати, то перегукувалися з берега. Плавати на човні теж ніхто не наважувався, надто сильною була течія.

Отож більшість часу я проводив за тим, що вдивлявся у воду й дослухався, як перемовляються через течію люди, чиї голоси до мене доносив вітер. Чи й ця ріка, що відсвічувала в лагідному, молочному світлі, ковтала їхні слова на півдорозі до іншого берега, як колись Дунай чинив з молитвами Фредерикових земляків, я не знаю.

Щодня піп Памфіле піднімався ледь видною стежечкою вгору, що починалася одразу за хатою, і зникав у хащах. Здебільшого я так і засинав на лавці, віддавався сну, ніби в ньому таївся порятунок. Пообіді піп повертався, просто знов виринав із гущавини і крокував з тягарем своєї ноші повз мій спостережний пункт. Він скидав на землю лантух, вітався, витирав піт з чола, виносив із дому дві чарки й пляшку палінки. «Це зі сливок, що ростуть тут, на схилі. На особливому ґрунті, так би мовити. Пий-пий, від цього ще й як відживеш».

Він плював собі в долоні, завдавав міх на плече і заносив його до льоху. Кожен Божий день новий повний міх мандрував цим шляхом. Оскільки він ніколи звідти нічого не виносив, там уже мусила назбиратися чималенька кількість мішків, у яких було щось, що мене дедалі більше цікавило. То з певністю була не картопля, бо якось, коли ми цокалися, я побачив, як з мішка блимнуло щось брудно-біле. Він це помітив, увібгав те щось назад і міцніш зав'язав мішок.

Щойно увечері він вибирався з льоху, в міжчасі лише раз чи два ходив до криниці по свіжу воду й вертався, анітрохи на мене не зважаючи. Єдиною ознакою, що там, унизу, він виконує якусь кропітку роботу, було тихе металеве брязкання, так ніби щось тверде падало у відро.

Коли сідало сонце, він вибирався наверх, струшував з одягу порохи й бруд і йшов до річки, де на протилежному березі на нього зазвичай вже чекав Ґіґі. Вони були як зіграна команда, чи радше змовники. Я не завжди розумів, що гукає йому піп, та коли розумів — то завжди були самі числа: нуль, один, два, зрідка три. Цей ритуал тривав лише кілька секунд, Ґіґі кивав, а піп, видимо вдоволений, повертався додому.

Якось у середині квітня він надовше підсів до мене і поставив між нами пляшку. Від попа разюче тхнуло, бо він з більшою охотою і завзяттям мив свої потаємні скарби, ніж самого себе. Проте з цим запахом, що засів також в позиченому мені одязі, я вже встиг звикнутися, як і з його храпом, що ночами гримів домом і заспокоював мене так само, як і цокання настінного годинника чи шум ріки.

Він прокашлявся і, кілька разів затнувшись, мовив:

— Якобе, невже нема нікого, кого б я мав сповістити? Може, на тебе десь чекають?

— Ніхто на мене не чекає.

— Не хочеш трішки розповісти, звідкіля ти?

— Повірте мені, отче Памфіле, Вам цього знати не треба.

— Я вже здогадався, що ти шваб і що взимі тут проїздили потяги в Росію. Чи ти маєш із ними щось спільного?

— Я називаюся Якоб через «с». Я не шваб і ніколи швабом не