Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

Я кивнув.

— Я побачив твої сліди на снігу. Ти, видно, довгий шлях здолав. Коли підійшов до тебе вперше, ти навіть мене не помітив. Сам я б тебе не потягнув, то ж привів підмогу. Йти зможеш?

Я заперечив.

— Тоді спробуймо вдвох. Ґіґі! — гукнув він, обернувшись. — Бери за ноги, я попід руки.

Так вони й винесли мене звідти, а тоді знову сходами вгору через тунель з дерев. Решта шляху зосталося в моїй пам'яті лише як м'яке ковзання й гойдання, рипіння снігу під чобітьми і пара з попових уст на моєму лиці.

В домі священика тхнуло тлінню, так ніби його нутрощі розкладалися, немов людська плоть. Вони поклали мене в малесенькій кімнатчині, накрили кількома ковдрами, а піп приніс водянистої юшки, яка, хоч і зовсім не мала смаку, проте трохи мене зігріла. Я розмерзався, як ті шматки сала, що їх взимі ми витягали з комори і вішали над піччю.

Та все ж мій стан не покращувався, знов підстрибнула гарячка, і при кожному вдиху легені боліли, ніби ножами проштрикнуті. Щоразу, коли піп зазирав поглянути, як я там, рипіла підгнила, поточена червою дерев'яна підлога. То був перший знайомий звук мого нового життя, і я й досі ніби чую його. Навіть із закритими очима я знав, що піп тут і піклується про мене.

Наступного дня він сів на край мого ліжка, поміняв оцтові оклади на грудях, виглядав дуже стурбованим.

— Поїду в місто по лікаря, — сказав він.

Я схопив його за зап'ястя, підвівся, але тут-таки знову впав на подушки.

— Прошу Вас, тільки не лікаря, — сказав я румунською.

— Але тобі він потрібен.

— Ніякого лікаря! — заперечив я ще наполегливіше. Він довго й допитливо дивився на мене, про щось розмірковуючи.

— Не знаю, що ти там вчинив, хлопче, і чому так боїшся, але під моїм дахом, що є й дахом Господа нашого, кожному знайдеться місце.

Він ненадовго завагався.

— Ти румун?

Я кивнув.

— Але вимова, як у шваба, що говорить румунською. Як тебе звати?

— Якоб, але Якоб через «с».

Він засміявся, взяв мене за руку, потримав, а тоді мовив:

— Гаразд, Якобе через «с». Тоді я покличу нашу бабку, вона має свої способи на всі болячки. То й на запалення легень теж щось придумає.

Не знати, що помогло, чи бабчині мазі, якими вона натирала мене по кілька разів на тиждень, чи те смердюче пійло, яким до останньої краплини напував мене піп. Іноді вона виглядала задоволеною лікуванням, іншим разом вже не бачила ніякої надії і причитала, що моє тіло надто кволе, і навіть її бездоганні й випробувані рецепти нічого не зарадять там, де натрапляють на вроджену схильність до хвороб. Я був, казала вона, сама шкіра та кості, лише тінь людини, яку треба спочатку відгодувати, як гуску, перш ніж говорити про якесь лікування.

Щодня до мене на ліжко сідав піп із мискою густої, кислої юшки. Він помагав мені підвестися, підкладав під спину подушки і годував так віддано, наче власну дитину. Та вже за кілька хвилин я був такий виснажений, що знов западав у сон. Бабка казала: «Якщо дотягне до березня, можна вважати, що найгірше позаду».

Більшість часу я проводив у кімнатці під численними образами святих. У нас вдома теж було кілька, та тут їх була ціла збірка, так ніби піп боявся прогнівити когось зі святих, архангелів чи великомучеників, а тому прийняв у свій дім їх усіх. За домом здіймався пагорб. Єдине, що я бачив під час одужання, то фрагмент саду, що відбивався у відкритому вікні. Якась ганчірка заплуталася між штахетинами паркана і то звисала непорушно, то легенько тріпотіла на вітрі.

Якось піп з'явився біля мого ліжка з важеленною книгою, між сторінками якої поприлипали розчавлені мухи. В ній ішлося про його релігію, він хотів, щоб я почитав її, та коли побачив, що вона кілька днів пролежала неторкана коло мого ліжка, знову виніс. Потім приніс іще одну, де, як він наголосив, дуже вдало описано життя в одному румунському селі. Долонею він змахнув з неї порохи і простягнув мені.

То була одна з тих книжок, що стояли на полиці в нашій школі у Грозенау, щоправда, в румунській частині класу, і ми їх навіть не торкалися. Бо не вміли їх прочитати — наша Румунія завжди була німецькою. Наша мова, наші газети, наші книжки. Помітивши, що я й тепер противлюся читанню, піп