Богдан Жолдак - Нестяма

— Що тут смішного? — обурюється Христина Свири-дівна.

— А де він, по-твоєму, стоїть? — зблискує він окулярами.

— У Севастополі.

Володя перестає сміятися.

— Я б на твоєму місці не сміялася, а подумала, ми там не раз із твоїм дідом Семеном Семеновичем були, старовинна назва — Херсонес.

— Ніякого Херсонесу в Севастополі нема.

Христина Свиридівна гукає:

— Толю! Толю!

З’являється Анатолій.

— Ти в нас усе знаєш, де знаходиться Херсонес, ти мусиш знати.

— Десь на морі, в Криму. Звідти Володимир привіз християнство.

— Що? На морі? В тебе карта України є? — панікує Вова.

— Ніколи Херсон не стояв на Дніпрі, я слухала весь час та тільки мовчала, а тепер скажу, — тріумфувала стара.

Анатолій повертається зі своєї кімнати.

— Дивно... Не можу знайти атласу. Дореволюційного, давнього такого...

Хотіла запасти мовчанка, але голос Юри з-за стіни не дає:

— Не знайдете. Він там же, де й Цицерон.

Закипає Володя до Ніни:

— Скажи ти що-небудь своїй дитині! Це вже — нестерпно, переходить усякі межі. Що він говорить?

Голос Юри продовжує:

— Я кажу, що атлас там, де й наші котлети.

Ніна кидається до холодника, виймає звідти каструльку.

— Мамо, можеш не шукати, їх з’їв тато. І тьотя.

Ніна не поймає віри холодній каструлі.

— Ти смів? Ти смів? Ти смів з’їсти дитинині котлети?

— У нас же — гостя, — пробує Вова.

— Котлети з м’яса?

— Гостя! Не кричи. Бо зранку — рестік зачинений.

— Із базарного м’яса! Хворої дитини котлети... Який це «рестік»?

Володя знизує плечима:

— Ресторан.

На це слово оживає Анатолій:

— У мене тут стояв атлас! Де — атлас?

— Заспокойся ти. Знайдеться твій атлас, скоро. — Тихцем: — Може, Юра готував уроки і взяв.

Голос Юри:

— Я не беру, не питаючись, книг. Вони там, де й котлети.

Ніна зазирає до каструльки:

— Нема.

— Дивно було б, — кидає з-за стіни Юра, — якби були.

Володя спалахнує:

— Скажи, прошу, що-небудь своїй дитині, бо це вже — неможливо.

— Це, між іншим, і твоя дитина! — спалахнує й Ніна.

Зі своєї кімнати виходить Соня і всі вмить вщухають.

Бо вона в сліпучо-білій фаті.

Соня хороша, схвильована. Володя теж:

— Чому Херсон стоїть на Дніпрі... Бо був чудовий херсонський вечір. А мені — ніде було ночувати, це називається: приїхав у відрядження. I ось я бачу дівчину. I в мене таке враження, що ми десь колись бачилися.

— По телевізору, — встромляє Люся. — Ось по цьому, — тицяє пальцем.

— Не знаю. Уявляєш? У чужому місті. Ми познайомилися. Я їй усе розказав...

— ...що ніде ночувати, — не втримується голос Юри.

— Так. А вона мені розказала, що їй — теж ніде ночувати.

— У Херсоні? — не розуміє Люся.

— Так. Батько в неї — випробовувач вертольотів і вони посварилися. Він дуже суворий. Двоє. В одному місті, — замріяно згадує Вова.

Ніна одвертається, щоб не плакати.

— I отак прогуляли цілу ніч. А потім — вона приїхала до Києва.

— У відрядження? — занадіюється Люся.

— Ні, назавжди. А між цими двома подіями — ми просто говорили по телефону, — оповідає Володя.

— Доки його не відключили.

— Відімкнули тобто, — виправляє Володя.

— Може, — буркає Анатолій.

Люся зиркає на Анатолія:

— По-моєму — це любов.

Усі принишкли, а не Соня:

— Я наресті вирісила остаточно: не покидати великий спорт його!

Володя на це захоплено обводить усіх поглядом, тріумфально зазираючи кожному в очі:

— Розумієте: це чудо. Двоє людей зустрічаються в Херсоні. Це однаково, якби вони зустрілися в Космосі. Чи у Всесвіті. А потім вона приїхала сюди, бо вирішила не повертатися більше до батьків.

Ніна бере дошку й підходить до нього впритул: