Богдан Жолдак - Нестяма

Наче дві авоськи упали на Люсю:

— Що-о...

Соня кидає до Люсі:

— А ти мовци, етимологія!

Анатолій починає мовчати. Теж.

Люся промовляє до Соні:

— Так ти їх — береш?

— Кого беру їх? — дивується Соня.

— Колготки, що я позавчора приносила. Ну, імпортні.

— Які!?

— Ті, що в тебе на ногах.

Жінки втуплюються одна в одну, а потім — у телевізор. Особливо Люся:

— Які гарні кольори. Давно купили?

— Ми не купили ми. Взяли на прокат його, гада.

— Чому так?

— Ми прокатові взе стільки гросей на нього заплатили, сцьо мозна два таких купити їх.

Люся сплескує:

— А одна моя знайома взяла з прокаті піаніно. Вивчилась на ньому сама. Потім вивчилися її діти, а тепер вчаться її онуки. I от вона розуміє, що вже виплатила за нього утричі більше, ніж за нове піаніно.

— Який зах!

— Вони б могли вже купити три, ні! — чотири піаніно на ці гроші. I грати, грати, грати! Коли він цілується, то в мене таке враження, що він смокче кістку.

Соня відповідає після паузи:

— I в мене — тез.

Жінки тиснуть руки, прощаються. Люся йде.

Двері туалету широко розчиняються і на порозі постає скуйовджений Володя. Рвучко виймає кулаки з кишень і на підлогу з брюк випадає папірець. Володя нахиляється, читає:

— «Я тебе люблю». Що таке?.. Хто писав? — питає він.

Доки з-за стіни не дзвенить голос Оленки:

— Якби ти знав, таточко, як я тебе люблю.

Приголомшений Володя заходить до кімнати і незабаром звідти починають линути фортепіанні гами. Всі чують ще й:

— Таточко, я тебе люблю.

Володя відповідає:

— Мий руки і лягай спати.

У коридорі дзвонить телефон.

На це виходить Соня, стомлено знімає трубку.

— Алло, Люся? — радіє він.

— Я не Люся я, — зітхає Соня.

— Ну це ж — Київ?

— Так.

— Алло, Люся?

— Я — не Люся. Я — Соня.

— Соня? А чого ж ти тоді казала, що Люся?

— Я такого не казала.

— Алло, Люсю? Завтра я буду в Києві.

— Я дузе рада.

— I я дуже радий! Скажіть, а що вам більше подобається: букет квітів чи пляшка? Бо я в Києві не був, — пояснює він.

— Еге. Подзвоніть мені до дванадцятої. Або після.

— Так я приїду, Люсю, і з вокзалу подзвоню.

— Я — не Люся. Я — Соня.

Телефон мить думає.

— Соня так Соня. Я — згоден.

Соня мить міркує.

— Я — тез.

Вона довго стоїть, затулившися спиною, ховаючи собою апарат.

Знову час «А»

Знову повернувся до помешкання портрет Юрія Сенкевича та старенький телевізор — уся квартира ще в попередній, ще передвесільній метушні.

Христина Свиридівна й Соня ріжуть овочі, на балконі попихують цигарками Люся й Ніна. Протираючи димом фужери.

— Хто так ріже петрушку? Кому ти так крупно ріжеш? Свиням? — цікавиться бабуся.

Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить впритул до Христини Сви-ридівни:

— Ви коли-небудь бацили це, сцьоб свиням різали пет-руску їм?

Христина Свиридівна, одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні.

Соня йде геть, тобто до кімнати, вмикає «Соні», з її кімнати залунала така ж імпортняча музика.

Христина Свиридівна сама на кухні кришить сало, з балкона заходять Ніна й Люся, стара схлипує:

— Я не вірю, — киває на музику, — жодному її слову.

— ? — Ніна.

— ? — Люся.

— Вона мені сказала, що Херсон стоїть на Дніпрі, наче я така дурна й не знаю, де стоїть Херсон, — провадить бабуся.

Володя од порога починає сміятися з