Хлої Еспозіто - Шалена

Я визираю з вікна, не видно ані лялечки. Просто темрява. Ми сидимо в «ламборґіні», затиснутій у вагоні з іншими машинами. Вони завантажують машини на потяг, а той уже мчить їх через Євротунель. Чого просто не дозволити машинам проїхати крізь тунель? Французи… та вони просто ненормальні. Після паромної переправи мені не хотілося знову повертатися на паром. Думаю, Ніно також. Краще вже потяг, ніж морська хвороба. Якщо не враховувати того, що вагон смердить викидними газами й тут зовсім немає чого робити. Відчуваю запах бензину. От де вдале місце для пожежі!

– Може, вийдемо й погуляємо? – питаю.

– І куди ми підемо? Ми в металевій трубі, на глибині сімдесят метрів під водою, – каже Ніно. Він і досі злиться, що я викинула наркотики.

Дивлюся на Ніно, що розвалився на пасажирському кріслі, – піднятий до вух комір чорної шкіряної куртки Амброджо, темні й холодні, як чорні діри, очі, довгий і тонкий, наче доріжка коки, блідий шрам на ноздрюватому обличчі.

– Не знаю, може, просто вздовж потяга?

– І який, чорт забирай, у цьому сенс?

– Ноги розім’яти.

– Мені не треба ноги розминати.

– На машини подивимось.

Ніно глипає й хитає головою.

– Ми їхали нескінченними трасами й не бачили нічого, крім машин. Ти хочеш іще на машини подивитись? Наша машина найкраща на цьому клятому потязі. Дивися на неї.

Він має рацію. Мені набридли машини. Мені набридло кермувати. Я погано воджу, тож компенсую брак техніки швидкістю. Якщо запалити в Євротунелі пожежу, думаю, весь потяг вибухне. У всіх цих машинах повно бензину. Тут скупчилися сотні машин. Запали один сірник і лиши його під машиною, і вся ця клята штука вибухне, як динаміт. Полум’я сягне Фолкстоуна й Кале, вириваючись, наче з пащеки вогнедишного дракона. Ото було б збіса видовищно. Я б дуже хотіла це зробити, але звідси не вибратись. Ми б обоє тут згоріли.

Чи варто воно гострих відчуттів?

– Ніно, – питаю я, кладучи руку йому на плече. Я відчуваю, як він пашіє теплом крізь шкіряну куртку. – Ти хочеш померти?

– Що? Зараз?

– Ага. Зараз?

На мить він замислюється. Я чую, як дзижчать коліщатка в його голові.

– У нас у дипломаті два мільйони євро, повна валіза діамантів і класична «ламборґіні». Ні, Бетто. Дідька лисого, я хочу жити.

Справедливе зауваження.

– Добре. Я просто спитала.

Він забув про віллу. Коли все скінчиться, я її продам. Вона коштуватиме дофіга й більше.

– Купимо маєток у Беверлі-Гіллз?

– Ні, я хочу віллу в Неаполі біля моря.

Ніно досі бурмоситься. Мені подобається, коли він злий. Подобається, як його очі дірявлять голову – як кулі, чи свердло, чи гострий камінь, а зуби зблискують артилерійським вогнем. Подобається гортанне ричання в його голосі. Цікаво, чи зробить він мені пропозицію, коли ми дістанемося до Лондона. Якщо зробить, я скажу «так».

Коли ми будемо в Англії, я розроблю план – хитромудрий план для мене, Ерні та Ніно. Ось що нам треба – дивовижний план! Геніальна стратегія. Ми можемо з невгамовним ентузіазмом в очах подорожувати світом, вбиваючи, трахаючись, виходячи в море, перевищуючи швидкість, купуючи, що заманеться, засмагаючи, будуючи хмарочоси з піску на білих, як кокс, пляжах з чистою, як горілка, водою. Ми можемо забути про Амброджо та Бет. І про Сальваторе. І про всю ту шваль. І про священика. Я про нього забула.

Сент-Джеймс, Лондон

– Ага, але чому обов’язково «Рітц»? – питає Ніно.

Я застрягла на першій передачі в тягучці бампер в бампер на Пел-Мел.

– Він збіса дорогий, – каже він.

– Я знаю, що дорогий. Я завжди хотіла там зупинитись.

– І що ти там робитимеш? Купатимешся в шампанському?

– Ну, якщо хочеш, то…

– Вони там що, золотом нас годуватимуть?

– Взагалі, не виключено…

– Якщо тільки Кейт Мос і Наомі Кемпбелл мені там не відсмокчуть, не думаю, що це варте…

– Ну, можливо, в ціну номера й не включено сексуальні послуги від супермоделей, але нащо вони тобі? У тебе є я.

Ніно шморгає. Підозрюю, що це сміх.

Ми завертаємо на Пікаділлі й зупиняємо машину перед готелем. На ньому великими ефектними літерами написано «РІТЦ». Перед нами колонада. Прапор Британії. Я віддаю ключі паркувальнику й виходжу з «ламбо».

– Не розбийте її.

– Добре, мем.

– І не загубіть.

– Мем.

Швейцар киває: чорний казанок із золотим краєм, довге чорне пальто, великі золоті ґудзики – в його натертих туфлях можна побачити власне відображення.

Він прочиняє важкі засклені двері. Ми ступаємо в «Рітц» – блискучий, залитий сонцем атріум. Букінгемський палац чи Версаль. У повітрі запах троянд, посередині холу – величезний букет. Бет любила троянди. Їй би це сподобалось. Напевне, ці декорації в стилі Бет. Ми з Ніно прямуємо до стійки адміністраторів.

– Як твоя рука?

Ніно дивиться на мене й кривиться.

– Досі збіса болить, але вже трохи краще.

– Круто, – кажу я.

Коли ми підходимо, чоловіки за стійкою припиняють говорити.

На них світло-сірі костюми-трійки з краватками в тон. Напевне, вони думають, що ми недостатньо урочисто вбрались.

– Доброго вечора, мадам, сер, – каже чоловік.

– Привітики, – кажу я.

За стійкою – величезне, від підлоги до стелі, дзеркало, вигадливий старовинний золотий годинник. Римські цифри кажуть, що зараз 11:30 ночі. Настінні світильники відкидають тепле золотаве сяйво. Ловлю своє відображення в дзеркалі – штучні вії, вищипані брови, довге світле волосся медового відтінку. Я виглядаю як Бет.

– Мем? Мем? Чим я можу допомогти?

– Ммм? – кажу я. Напевне, я відволіклася на відображення Бет.

– Нам потрібен номер, – каже Ніно.

Дивлюся на нього в цій шкіряній куртці Амброджо. На шиї біля щелепи лишилася кров. Ніби він голився й порізався.

– Наразі в нас лишилися тільки королівські апартаменти, – каже чоловік, вдивляючись у свій монітор.

– О, чудово, – кажу я. Мій голос звучить дивно, з придихом, хрипко. Ну просто як голос Бет.

– Ці апартаменти коштують 4500 фунтів за ніч плюс ПДВ.

– Ma quanto???[156] – питає Ніно. Думаю, це означає: «Я стільки не платитиму».

Беру дипломат у Ніно й гупаю ним об стійку. Чоловік підстрибує.

– Ви приймаєте євро? – питаю я.

– О, не обов’язково платити зараз. Можете заплатити вранці, – каже він. Усміхається з полегшенням. – У готелі є обмін валют. Проведіть карткою для підтвердження.

Своєї картки я йому не дам, на ній немає грошей. Картку Бет також використовувати не можна, ймовірно, її відслідковує поліція. Беру стос купюр по 500 євро й тицяю їх чоловікові в руки.

– Ми заплатимо, – кажу я.

Чоловік киває та бере гроші.

– Прекрасно, – кажу я. Дивно, я могла