Хлої Еспозіто - Шалена

– Чи не могли б ви показати якісь документи, щоб ми могли вас зареєструвати? Паспорт чи водійські права?

– Звісно, – всміхаюсь.

Передаю чоловікові паспорт. І вже потім розумію, що це паспорт Бет.

– Дуже добре, – каже чоловік. – Розпишіться тут, будь ласка.

Сподіваюся, копи не шукатимуть Елізабет у Лондоні. Підписую документ: Елізабет Карузо. Я навіть пишу правою рукою. Я швидко вчусь. Дивлюся на Ніно, але навряд чи він помітив. Він роздивляється свою рану.

– Ось ключі від королівських апартаментів. Мій колега, Метью, буде вашим дворецьким на час перебування в готелі. Якщо вам щось знадобиться, не вагайтеся, будь ласка…

– Це не знадобиться, – ричить Ніно.

– Дозвольте Метью віднести ваші валізи в номер.

– Я сам, – каже Ніно, перехоплюючи їх. Він бере по валізі в кожну руку. Помічаю, як він кривиться від болю.

– Чудово, сер, – каже чоловік.

Шкода, а я б не відмовилась від дворецького. Ми йдемо коридором за Метью – червоні доріжки, кришталеві люстри, розшиті золотом фіранки – до свого номера. Метью натискає кнопку, і ми чекаємо на ліфт. Ліфт оздоблено під старовину, лаковані дерев’яні панелі, портрет жінки у вікторіанській сукні, блискучі латунні поруччя. Роздивляюся молоде обличчя Метью: довгий білий чубчик, виголені щоки, світло-блакитні очі. Накрохмалений комірець врізається в підборіддя. Він схожий на всіх співаків бойз-бендів одночасно. В нього навіть ямочка на підборідді є. Йому точно не більше двадцяти років. Він помічає мій уважний погляд і всміхається. Я відводжу очі й втуплююся в підлогу: білі мармурові кахлі, золота буква «Р». Ліфт дзенькає, і от ми на місці.

– Сер, мадам, сюди, – каже він.

Ми з Ніно йдемо за Метью ще одним коридором, поки не знаходимо своїх дверей: номер 1012. Він вставляє картку в ручку, і двері відмикаються. Він штовхає їх та заходить до розкішної просторої вітальні зі старовинними меблями й величезним полотном у кутій бронзовій рамі. Обабіч мармурового каміна стоять мініатюрні статуї гречанок. Камінну полицю прикрашають кручені свічники й щось схоже на поховальні урни. Ніно простягає Метью віяло купюр по п’ятсот євро на чай. Блакитні очі Метью широко розплющуються. Він вагається, потім бере гроші.

– Нікого сюди не пускай, – каже Ніно, немов лещатами, стискаючи передпліччя Метью.

– Ні, сер. Звісно, ні.

– Нікого, – каже Ніно.

– Сер.

Метью киває та йде. Ніно ставить дипломат із грошима біля валізи з нашим одягом і діамантами. Я ходжу апартаментами, ніби уві сні, пропливаю крізь вітальню, їдальню, спальню, ванну кімнату, гардеробну, кабінет. Цей номер більший і кращий за віллу в Таорміні. Може, нам просто лишитися жити тут?

– Вау! Ми це зробили! Реально зробили!

Хапаю дипломат і розчиняю його.

– Подивися тільки на ці гроші. І вони наші! Тільки наші! Ані тобі бандитів, ні священиків, ні Сальваторе!

Я набираю повні жмені купюр і підкидаю їх у повітря, високо вгору. Я вкриваю ними все ліжко. Вони гладенькі, слизькі, майже як шовк.

Купюри тріпотять і падають з неба фіолетовими сніжинками. Я перевертаю дипломат догори дриґом і викидаю всі гроші на ліжко. Виглядає як басейн у призахідному сонці: купюри – брижі на воді, насичено-пурпурові, рожеві, як фуксія. Я хочу пірнути в них, похлюпатися, наче сексуальна дівчина з порно, змокнути наскрізь. Я майже відчуваю це: прохолода води, теплі сонячні промені пестять мою спинку.

– Ти тільки поглянь на це, Ніно! Чорт!

Повертаюсь обличчям до Ніно й бачу, що в його очах миготять іскри.

– Я дивлюся, – каже він, уважно дивлячись мені у вічі.

– Ми це зробили, – кажу я, прискорено дихаючи. Я не можу повірити.

– Зробили, – каже він. – Охрініти.

Беру Ніно за руку й кидаю його на ліжко. Сідаю на нього, стягаючи з нього сорочку. Ґудзики відриваються й падають на підлогу. Тканина тягнеться, рветься.

Знімаю блузку й розстібаю ліфчик, з’їжджаю по його ногах, щоб дістатися до ширіньки. Цілую його груди, живіт – від маленької западинки на шиї до стегнових кісток. Розстібаю пасок і смикаю вниз блискавку. Господи… в нього вже стоїть.

– Машина, гроші, діаманти! Ми багаті! Ми можемо робити все, що нам, в біса, заманеться!

Насаджуюся на нього, дивлячись Ніно у вічі. Неймовірні відчуття. Моя точка G відчуває, який він твердий, він налитий, великий, глибоко всередині. Ніно обхоплює мої груди, пестить соски, щипає, робить їм боляче. Я рухаюся на ньому повільно, а потім усе швидше і швидше. Мої долоні, гарячі та слизькі від поту, притискаються до його долоней. Наші пальці ковзають і переплітаються. Я закидаю його руки за голову.

Мені так приємно, коли він – усе глибше й глибше – заповнює мене, роблячи мене цілою. Він бере мене за стегна й притягає ближче, впиваючись нігтями в мою плоть.

– Назви мене на ім’я.

– Бетта.

І я їду на ньому верхи, я їду, я їду, я їду, піт скрапує зі спини, стікає грудями. Задихана. Захекана. Невагома. Гаряча. Я відчуваю, як жар підіймається тілом, і я розвіваюсь, як порох, як полум’я. Я – дим, а Ніно – вогонь. Голова така легка, плечі як крила. Я вільна. Я, чорт забирай, непереможна.

– Ти поганий, Ніно. Поганий, поганий. Поганий, поганий, поганий, поганий, поганий, поганий.

І я відчуваю, як він хвилями кінчає в мені, ще, й ще, й ще. Я відхиляюся назад на його члені, важко дихаючи. І я кінчаю цілу вічність, моя свідомість розширюється, тіло легше за повітря, серце калатає, як кулемет.

Виходжу з душу й загортаюся в пухнастий білий халат, витираю волосся рушником і лишаю його на плечі. Ммм, я смачно пахну. Цей безкоштовний гель для душу такий неймовірний. Цитрус і грейпфрут. Мене можна їсти. Це власний бренд готелю «Рітц», як у «Теско». Я, мабуть, вкраду кілька пляшечок. І халат. І капці.

Коли я повертаюся до спальні, Ніно спить, розкинувшись на ліжку в тому самому положенні, в якому я його залишила. Він здається таким безтурботним, таким умиротвореним. Він нагадує мені Ерні. Чи, можливо, Амброджо, коли той уже помер.

Біля стіни стоїть старовинне бюро. Я підходжу й дивлюся на нього. На письмовому столі стара чорнильниця й фірмовий папір – дорогий, кремовий, цупкий. Тут є ручки «Рітц Лондон» і поштівки «Рітц Лондон» – величний фасад, колони й квіти, залиті сонцем. Я висуваю маленьку дерев’яну шухлядку, а в ній – вишуканий відкривач листів: ручка зі слонової кістки, блискуче срібне лезо. Це не повноцінний ніж, але він видається гарним і гострим. Цікаво, наскільки він гострий насправді. Я забула свого складаного ножика на