Хлої Еспозіто - Шалена

Він зникає за рогом.

– Я не люблю пиво! І купи мені тампонів і парацетамолу. Здається, в мене починаються місячні.

Все тіло охопив спазм. Це місячні, або я просто пересиділа в цьому кріслі. Ну просто чудово: останнє, що мені потрібно, – п’ять днів стікати кров’ю. Не зрозумійте мене неправильно. Я дуже люблю кров. Коли вона не моя. Відкидаюся на сидінні.

Грьобаний пиздець, вся ця подорож – справжнє жахіття. Хапаю сумочку, відкриваю її. Дивлюся на паспорти: на свій та на Бетин. Свій кладу на передню панель, щоб тримати його напоготові, Бетин кидаю на дно сумочки. Якщо вони розшукують Бет, я мушу перетворитися на Алві. Моя інтуїція на паромі не підвела мене. Опускаю скло, щоб вдихнути повітря, щоб мені в обличчя дмухнув бриз. Що, як Ніно побачить паспорт? Краще б цього, курва, не сталось.

Оглядаю машину. Страшенний безлад: полістиренові стаканчики, масні обгортки від паніні, порожні пачки «Мальборо». Наркотики Ніно на щитку. Мої на задньому сидінні. Якщо ми збираємося перетнути кордон, зайві проблеми нам не потрібні. Треба спекатися цієї гидоти. Знаходжу свій кокаїн, беру пакетик Ніно й вислизаю з машини. Сьогодні пекельна спека. Свіжий бриз уже не дме. Сонце обпікає плечі, чоло, шкіра на потилиці, здається, вже запеклась. Нижче біля дороги стоїть сміттєвий бак, і я кидаю кокс туди. Ніно мене вб’є, але я не хочу ризикувати. Наостанок облизую вмочений у кокаїн мізинець і кидаю пакети на дно бака. Прикриваю їх примірником «Корр’єре делла сера». Трохи подумавши, дістаю газету. Швидко продивляюсь заголовки й картинки на обкладинці та кількох перших сторінках, про всяк випадок, раптом там є щось про мене. Тобто про Бет. Але нічого немає. Поки що.

Швейцарія вибоїста, і мене захитало в машині. Франція нудна й пласка. Я полегшено видихаю, коли ми доїжджаємо до Євротунелю, хоча це означає, що доведеться їхати через Кале, а це – справжня клоака. Я ніколи не розуміла, чому людям так подобається Франція. Одного разу ми з Бет і мамою їздили на вихідні в Париж. Ці два дні видалися мені дуже довгими. Люди вважають, що Париж – місто закоханих, але вулиці смердять сечею й запруджені жебраками. Японці вдаються до терапії, щоб оговтатися від культурного шоку після відвідування Парижа. Серйозно. Вони летять туди, сподіваючись побачити Коко Шанель і палаци Діснея. Вони стоять по п’ять годин у черзі до Ейфелевої вежі, сидять у таксі з божевільними водіями, що гудуть, надриваючи клаксони в заторах біля Тріумфальної арки, а потім підхоплюють гонорею від чоловіка на ім’я Марсель. Їх годують часниковим пюре, сирою яловичиною та сиром із личинками. Вони пасивно викурюють по двадцять «Ґалуа» й сумують за Харадзюку. Богом клянуся, саме так і стається з кожним із них. Це менше схоже на «Північ в Парижі» Вуді Аллена й більше на «Міст через ріку Квай».

Ніно спить на пасажирському місці й хропе, як морж. Він утомився, а ще став дратівливим після того, як я викинула його наркотики. Ми проїжджаємо Діжон (це там, де вигадали гірчицю. Я збіса ненавиджу гірчицю. Я не з’їм ані краплі) і ще місто під назвою Aррaс (це не так називався килимок у «Гамлеті»?). Ці міста – всього лише дороговкази на автостраді. Наскільки я бачу, вся Франція – це темно-сірий асфальт і порожні брунатні поля. Не дивно, що вони всі не при собі. Це так нудно. Вони тільки трахаються та їдять. А непогано, взагалі-то. Може, мені переїхати сюди?

Якщо я й переїду до Франції, то точно не в Кале. Кале – потворне, огидне, занедбане місто металевих охолоджувальних труб, велетенських турбін і диму. Не знаю, як хтось може хотіти жити тут. Його заливає дощем, і всі жаби вистрибують назовні. Його єдина перевага – це те, що в супермаркеті є бухло по два євро. Я розмірковую про те, щоб зупинитися й затаритися, та раптом згадую – я більше не бідна. Я можу тринькати гроші. Мені більше не треба непритомніти, якщо хтось дере з мене п’ятнадцять фунтів за джин-тонік. Це варто було того, щоб убивати.

– Візьмемо щось поїсти? Я хочу жаб’ячий бургер.

Ніно досі хропе, тож я буджу його.

– Голодний? – питаю.

– Давай знайдемо «Макдональдз», – каже він, тручи очі.

Ми їдемо містом крізь мжичку, поки не помічаємо золотаву велику «М».

– Я замовлю, – кажу. – Я знаю, як говорити французькою в «Макдональдзі», з «Кримінального чтива».

Ніно дивиться на мене, не розуміючи. Можливо, він не прихильник Тарантіно. Дивно.

– Але тобі доведеться їсти чвертьфунтовий із сиром. Я не знаю, як називаються інші сендвічі.

– Мені байдуже, – каже він, бо й досі напівсонний.

Ми під’їжджаємо на «Мак-драйв». Дівчина у віконці каже:

– Bonjour[151].

– Bonjour, – кажу я, показуючи два пальці. – Два роял-бургери з сиром.

– Роял-бургери із сиром. C’est deux Royales avec du fromage?[152] – питає вона, насуплююючись. У неї довге біляве волосся й довгі світлі вії. Вона здається замолодою, щоб працювати.

Я повторюю ще раз: повільніше й гучніше:

– Два роял-бургери з сииииииииииром.

Вона тицяє у свій сенсорний монітор. Здається, вона зрозуміла.

– Cinq euros, s’il vous plaît, madame[153], – каже вона.

– М? – питаю я.

– П’ять євро, – каже вона, показуючи п’ять пальців.

– О. Добре. П’ять.

– Ніно, – кажу я. – У тебе є гроші?

Він киває на дипломат священика. Витягаю дипломат із заднього сидіння й кладу собі на коліна. Розстібаю пряжки й розчиняю його. Гроші так добре виглядають, що мені шкода їх торкатись. Вони пахнуть свіжою фарбою. Витягаю купюру в 500 євро з верхнього стосу. Вона така чистенька та хрустка, ніби щойно надрукована. Простягаю руку з вікна й даю купюру дівчині. Вона витріщається на дипломат. О так, гроші. Вона бере купюру пучками пальців і шурхотить у пошуках решти. Це триває цілу вічність.

– Quatre cent quatre-vingt-quinze euros. Merci[154], – каже вона, простягаючи мені купюри. Вони старі й пом’яті, ніби ними хтось підтирався.

– Та ні, все добре, лишіть собі. Просто дайте мені бургери.

Вона не розуміє. Я хитаю головою.

– Non[155].

Ніно перехиляється через мене, забирає гроші й кладе їх у бардачок. Дівчина віддає мені бургери, й ми від’їжджаємо.

– Нащо ти це зробив? Я ж просто намагалася бути милою, – кажу я.

– Ну, тобі це не личить, – відказує Ніно.