Хлої Еспозіто - Шалена

болить.

– Шия болить? Тобто? Це ж у мене хлистова травма.

– Через тебе я напружуюсь.

Виходить, шлях з Неаполя до Лондона довгий, а зараз тільки дванадцята година. Небо – сумовитого відтінку блакитного. Навкруги – остогидлі скелі й остогидле море. Асфальт такий гарячий, що починає плавитися – у повітрі запах підсмаженого бітуму. Трава така суха, що може раптом спалахнути. Протягом останніх п’яти годин краєвид лишався монотонним. Праворуч гори. Ліворуч море. Нарешті ми зупиняємося десь поблизу італійського кордону – в маленькому містечку під назвою Арона. Там є величезне озеро – Лаго-Маджоре. Якби я не була виснажена, то пішла б і подивилась. Озеро тягнеться в обидва боки скільки сягає око – насиченого, чорнильно-синього кольору. Довкола нас зарослі деревами пагорби, охайні білі будиночки з теракотовими дахами. Дуже симпатично, але забагато туристів. А мої ноги затекли від довгого сидіння на одному місці. Напевне, я впаду, якщо спробую встати.

Ми заїжджаємо на тиху вуличку й підіймаємо дах на «ламбо». Замикаємо двері. Я відкидаю водійське місце й намагаюся заснути. Не вдається. Сидіння незручне. У мене заніміла дупа. Шкіра сидіння липне до спітнілих стегон.

Шукаю, чим би зайнятись. Ніно спить із відкритим ротом. Виглядає не дуже. Мені так нудно, що я починаю гортати Біблію. Думаю, Ніно взяв її, щоб нам було де викласти доріжку з кокаїну. Біблії завжди нагадують мені про Адама та Єву, про те, що Єву було зроблено з ребра Адама, як Франкенштейна.

Їхні божки срібло й золото, діло рук людських: вони мають уста й не говорять, очі мають вони й не бачать, мають уші й не чують, мають носа й без нюху, мають руки та не дотикаються, мають ноги й не ходять, своїм горлом вони не говорять! Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає![149]

А що не так із золотом? Мені й досі нудно.

Оцих шість ненавидить Господь,    а ці сім то гидота душі Його: очі пишні, брехливий язик, і руки,    що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги,    що сквапно біжать на лихе, свідок брехливий, що брехні роздмухує,    і хто розсіває сварки між братів![150]

Здається, Бог не надто терпимий, багато друзів Він не заведе. А втім, думаю, Він має рацію, більшість людей – мудаки.

І тепер, коли я думаю про Нього, я не можу відкараскатися від тієї дурної пісні в моїй голові, яку ми з Бет співали в Гайдівському русі. Вона знову й знову грає по колу без упину. Мені хочеться прострелити собі голову, щоб її позбутися, вистрелити собі в рота, щоб померти як слід, а не як Едвард Нортон у фіналі «Бійцівського клубу», коли він усе ще міг розмовляти з половиною голови, поки кров фонтаном заливала йому горло.

Не дістанешся до раю (Не дістанешся до раю) У жерстянці з-під бобів (У жерстянці з-під бобів). В ній же повно бобів (В ній же повно бобів). І не залізти тобі (І не залізти тобі). В рай ніколи не потрапиш у жерстянці з-під бобів. В ній же повно бобів, і не залізти тобі. Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні, Я не буду горювати. Я не буду горювати. Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні. На бойскаутських колінах (На бойскаутських колінах) Ти у рай не прилетиш (Ти у рай не прилетиш). Бо вони так тремтять (Бо вони так тремтять), Що на них не всидиш (Що на них не всидиш). Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні, Я не буду горювати. Я не буду горювати. Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні. В рай ніколи не потрапиш….

– Дідько, Бет, стули пельку, Бет, – каже Ніно.

О. Напевне, я співала на всю горлянку.

* * *

Ми прокидаємося раннім пообіддям. Ми хотіли тільки трішки подрімати, але проспали кілька годин. Не найкращий розклад. Нам треба вибиратися з країни. Ніно прокидається, потягається й позіхає.

– Добре спав?

– Гм, – мугикає він. – Котра година?

– Друга.

Він вмикає приймач. Перемикає радіохвилі. Будь ласка, тільки не «Металіка».

– Твоя черга кермувати. З мене досить.

Він підіймає брову.

– А рука?

– І що? Хіба тобі не краще?

– Думаєш, я пустив би тебе за кермо, якби сам міг водити?

– Ну, не так уже й погано я воджу – он куди нас завезла…

– Ти розбила мою машину.

А от про це я забула. Ніно крутить коліщатко приймача. Радіо жахливо шурхотить.

– Уф, вимкни це.

– Закрий рота, мені треба дещо послухати.

Голос по радіо волає італійською. Краще б якусь музику увімкнув. Цікаво, чи подобається йому Джастін Бібер? Чи щось депресивне від Адель?

– Бла, бла, бла, бла, Елізабет Карузо… – каже голос із радіо.

– Що за хрінь? – питаю я.

– Шшш, – відказує Ніно, роблячи голосніше. Радіо белькоче ще двадцять-тридцять секунд. Вдивляюся в обличчя Ніно, намагаючись розгадати реакцію.

– Що? Що таке? Скажи мені! – вимагаю я.

– Вони допитали охоронця. Ти ж знаєш того охоронця? В амфітеатрі. Франческо як там його.

Чорт.

– Так. А що?

То його звуть Франческо. Дивно, він не схожий на Франческо. Скоріше на Карло чи на Клаудіо.

– Він сказав, що хвилювався за тебе. За твою безпеку. Сказав, що останнім часом ти була сама на себе на схожа, що б це не означало. Ще сказав, що ти bellissima. Дуже вродлива тобто. Коротше, все добре, – каже Ніно. – Поліція шукає тебе. Про мене їм не відомо.

– Вони шукають мене? І що в цьому хорошого?

Шукаю відповіді в його очах.

– Те, що вони не шукають мене.

– Який ти довбень. Що вони сказали?

Ніно дістає кокаїн і вирівнює доріжки на Біблії. Дає мені 50 євро. Я вдихаю порошок.

– Їм відомо про стрілянину. Хтось повідомив, що чув постріли. Вони знайшли два тіла в «лендровері». Поліція знає, що ти зникла, і хвилюється.

– То я в розшуку чи ні? Я можу виїхати з країни?

О Господи, будь ласка, випусти нас з Італії. Усе буде гаразд, треба тільки в’їхати до Швейцарії. Швейцарці на розслабоні. Гляньте хоча б на Роже Федерера.

– Не знаю, – каже Ніно, прочиняючи двері, встаючи й розминаючи ноги.

– Тобто, ти не знаєш? – вистрибую я з машини. – Куди ти йдеш?

– Я йду по сніданок. Хочеш щось?

Сніданок? Про що він? Зараз друга дня.

– Ні. Що скажеш про кордон? Про італійську поліцію?

– Пошукаю піцерію. Любиш пепероні? Лишайся в машині. Нікуди, трясця тобі, не йди. Він виймає ключі від машини й кидає собі до кишені.

– Агов!

Він іде геть.

– Я хочу пити, – гукаю навздогін.

– Прихоплю пива, – кричить він через