Вільям Фолкнер - Світло в серпні

віч-на-віч з ним, майже як судді. Двоє з них теж нерухомі: жінка, кам’янолиця й терпляча, як скеля, і старий чоловік, вигорілий, як ґнотик згашеної раптовим подувом свічки. Тільки Байрон виглядає життєздатним. Потупивши обличчя, він задумливо розглядає свою руку на коліні. Великий і вказівний пальці повільно труться один об одного, немовби розминають щось. Здається, він весь заглибився у це розглядання. Коли озивається Гайтавер, Байрон відчуває, що той звертається не до нього, та й взагалі ні до кого тут у кімнаті.

— Що вони хочуть від мене? — питає священик. — Чого сподіваються? Щó я, на їхню думку, можу вдіяти?

Запала тиша. Очевидно, ні стара, ні старий не почули. Байрон і не сподівався, що старий почує. «Той не потребує допомоги, — думає він. — О ні! Потребує, щоб його стримували. — І згадує напівнепритомне й водночас маніякально-напружене забуття, в яке ось уже дванадцять годин тому — відколи стрівся з Байроном — запав стариган і никає з місця на місце трохи позаду своєї жінки. — Так, потребує, щоб його стримували. Мабуть, не тільки жінці, але й іншим людям на добре виходить, що він такий безпорадний». Байрон спостерігає за місіс Гайнз. Тоді каже тихо, майже лагідно:

— Ну ж бо. Скажіть священику, що вам потрібно. Він хоче знати, чого ви від нього сподіваєтеся.

— Я подумала, що, мабуть… — відповідає вона. Говорить, не рухаючись. Голос не так невпевнений, як силуваний, скрипучий, неначе його змушують проказувати щось поза межами мовлення, щось окрім знаного й відчутного. — Містер Банч сказав, що, може…

— Що? — перепитує Гайтавер різко, нетерпляче, трохи підвищеним тоном. Він теж і не рухнувся, сидячи в кріслі й поклавши руки на підлікотники. — Що? Що може?

— Я думала… — Голос завмирає. За вікном безугавно гудуть комахи. І знову звучить мова, монотонна, квола, нежива. Жінка сидить, теж понуривши голову, ніби прислухається, тихо й уважно, до самої себе. — Це мій внук, синок моєї доні. Я тільки подумала, що якби я… якби він… — Байрон мовчки слухає, думаючи: «Чудасія якась. Здається, ніби вони помінялися місцями. Немовби не їхній, а його внук-нігер чекає на повішання». А мова точиться далі: — Знаю, що не годиться турбувати незнайомого чоловіка. Але вам поталанило. Нежонатий, одинокий чоловік, можете спокійно старітися, не знаючи горя від любові. Ви, мабуть, не зрозумієте мене, навіть якщо я до ладу все викладу. Я просто подумала: якби ж хоч на один день зробити так, ніби цього не сталося. Ніби люди ніколи не знали його як убивцю…

Голос змовкає. Вона не рухається. Ніби прислухається до останніх звуків так само, як прислухалася до тих перших, — зацікавлено, тихо й притомно.

— Кажіть далі, — спонукає Гайтавер високим нетерплячим тоном. — Кажіть далі.

— Я ні разу не бачила його таким, що міг ходити й говорити. Тридцять років я не бачилася з внуком. Не стану переконувати, ніби він не скоїв лиха. Що не має страждати за те так, як змусив страждати тих, які любили й втратили когось рідного. Але якби ж його хоч на день відпустили. Так, ніби нічого ще не сталося. Так, ніби люди ще нічого не мають проти мого внука. Тоді це виглядало б, наче він просто поїхав у далеку подорож, подорослішав і повернувся. Якби так сталося хоч на один день. А після цього я б не втручалася. Якщо він таке вчинив, то я не смію захищати його від кари. Тільки на один день, розумієте? Немовби він далеко їздив, повернувся й розповідає мені про подорож. І ніхто ще не має на нього зла.

— О-о-о, — відказує священик високим, пронизливим голосом. Хоч не рухається, хоч кісточки пальців, що стисли підлікотники, побіліли від напруги, та під одягом його починає бити повільна стримувана трясця. — Еге ж. Ото й усе. Так просто. Просто. Просто. — Очевидно, він не може спинитися. — Просто. Просто. — Спершу говорив тихо, тепер підвищує тон. — Чого вони від мене хочуть? Що я маю робити? Байроне! Байроне! Чого вони просять? — Байрон встав. Стоїть біля стола, спершись руками на стільницю, віч-на-віч із Гайтавером. Той, як і раніше, не рухається, тільки дрож дедалі дужче проймає його в’яле тіло. — Ага, ось воно що. І як я не здогадався! Це ж Байрон проситиме. Ну й нетямущий я! Це ж для нас із Байроном підготовлено. Ну-ну. Кажіть по щирості. Чому зволікаєте?

Байрон дивиться на стіл, на свої руки.

— Кепська справа. Негарно виходить.

— Ага. Співчуття. Після стількох років? Співчуття мені чи Байронові? Ну ж бо, викладайте, як є. Що ви від мене хочете? Це ж усе ви, я знаю. Зразу здогадався. Ох, Байроне, Байроне, який би з вас вийшов драматург!

— Ви, напевно, хотіли сказати: комівояжер, торговельний агент, продавець, — відказує Байрон. — Негарно виходить. Я знаю. Не треба мені цього пояснювати.

— Але ж я не ясновидець, як ото ви. Ви ж, либонь, наперед знаєте, що я вам скажу, натомість мовчите про те, що хотіли б мені повідомити. Чого ви від мене хочете? Щоб я визнав себе винним у вбивстві? Га?

На Байронове обличчя наповзла слабка сардонічна, вимучена, невесела гримаса.

— Та щось близьке до того. — Його лице ясніє, набирає серйозності. — Не годиться про таке просити. Бог мені свідок, я це розумію. — Байрон задивився на свою руку, що помалу й без мети рухається на поверхні стола. — Пам’ятаю, якось я сказав вам: за те, щоб бути добрим, як і поганим, треба платити. На все є ціна. І саме добрі люди не можуть відмовитися від оплати, коли приходить рахунок. Не можуть якраз тому, що ніколи не вдалося б змусити їх платити. Вони — як порядні картярі. Лихі люди можуть відмовитися. Тому-то ніхто й не сподівається, що вони розрахуються відразу чи взагалі коли-небудь. А добрі не можуть. Напевно, добрим доводиться довше розплачуватися, ніж лихим. Але вам це не першина, ви ж уже колись оплатили рахунок. Тепер не буде гірше, ніж було тоді.

— Далі. Кажіть далі. Що мені робити?

Байрон замислено споглядає на свою руку, що безперестанку помалу рухається.

— Він ще не зізнався в убивстві. А докази в них — тільки Браунові слова, що виїденого яйця не варті. Ви могли б сказати, що він був у вас тої ночі. Що був також і цієї ночі, коли Браун буцімто бачив, як його приятель ішов до великого дому й заходив туди. Люди вам повірять. Хай там що, а йнятимуть віру. Радше вже повірять у таке про вас, аніж у те, що він жив з міс Берден як