Крістін Ханна - Соловей

Утім, через шум у голові вона ледве його чула. Коли В’янн наважилася глянути на кошик, то побачила, що багет стирчить з-під червоно-білої тканини.

— Ви дихаєте, як загнаний кінь, мадам. Вам зле?

Ось воно.

Вона вдала кашель і затулила рота рукою.

— Вибачте, штурмбанфюрере. Не хотіла вас цим турбувати, але боюсь, я підхопила від того хлопчика грип.

Він зупинився.

— Хіба я не казав не розповсюджувати біля мене свої мікроби?

Він кинув їй кошик, який боляче вдарив її в груди. В’янн схопила його, боячись, що багет випаде, розламається, і він побачить фальшиві папери.

— Мені так шкода. З мого боку це було дуже необачно.

— Я не прийду на вечерю, — сказав він, крутнувшись на підборах.

В’янн кілька секунд постояла на місці задля годиться, а тоді поквапилася додому.

Тієї ночі, коли фон Ріхтер уже кілька годин як був у ліжку, В’янн вислизнула зі спальні й попрямувала у порожню кухню. Вона повернулася до своєї кімнати зі стільцем і тихенько зачинила двері. Поставивши стілець біля тумбочки, жінка присіла. При світлі єдиної свічки вона витягла з-під пояса документи.

В’янн дістала власне посвідчення й почала уважно його вивчати. Потім вона розгорнула Біблію. На кожній сторінці, де було вільне місце, вона почала тренуватися ставити фальшиві підписи. Спершу від хвилювання її почерк був нерівний, але що більше вона пробувала, то спокійніше почувалася. Коли її руки перестали тремтіти, вона підписала нове свідоцтво про народження Жан-Жоржа, назвавши його Емілем Дюваль.

Але самих документів було недостатньо. Що буде, коли війна скінчиться й Елен Руаль повернеться? Якщо В’янн тут не буде (з огляду на ризик, вона мала враховувати таку ймовірність), Елен не знатиме, ні де шукати сина, ні як його звуть.

Потрібно було створити картку, яка містила б усю інформацію про нього: хто він насправді, хто його батьки, усі відомі родичі. Усе, що вона зможе згадати.

Вона вирвала з Біблії три сторінки і на кожній склала список.

На першій сторінці темним чорнилом над молитвою вона написала:

1. Арі де Шамплейн

2. Жан-Жорж Руаль

На другій вона вивела:

1. Даніель Моріак

2. Еміль Дюваль

На третій:

1. Карріву. Моріак

2. Абатство Святої Трійці

Вона обережно скрутила кожну сторінку в невеличкий циліндр. Завтра вона сховає їх у трьох різних місцях. Одну — в брудній банці в сараї, прикидавши цвяхами. Другу — у старій бляшанці з-під фарби в хліву. А третю закопає в коробочці в курнику. Картки зі справжньою інформацією вона залишить настоятельці в абатстві.

Якщо картки і списки скласти разом, після війни за ними можна буде ідентифікувати дітей і повернути їх родинам. Було небезпечно писати все це, але якщо вона цього не зробить, а тоді з нею щось станеться, як батьки знайдуть своїх малюків?

В’янн довго дивилася на свою роботу. Так довго, що діти почали крутитися й бурмотіти щось уві сні, а полум’я свічки затріпотіло. Вона поклала руку на спину Даніеля, щоб заспокоїти його. А потім і сама вмостилася в ліжку, однак ще довго не могла заснути.

Розділ 31

6 травня 1995 року

Портленд, штат Орегон

— Я тікаю з дому, — кажу я молодій дівчині, яка сидить поруч. Вона має волосся кольору цукрової вати і більше тату, ніж байкер клубу «Пекельні янголи», але вона, як і я, сидить сама в аеропорту, де повно заклопотаних людей. Як я зрозуміла, її звуть Фелісія. Відтоді, як дві години тому оголосили про затримку нашого рейсу, ми стали супутницями. Це було природно. Вона зауважила, як я колупаюся в огидній картоплі фрі, яку так люблять американці, а я помітила, що вона дивиться на мене. Вочевидь, вона була голодною. Я покликала її і запропонувала купити їй поїсти. Ставши матір’ю, ти лишаєшся нею завжди.

— А може, насправді я нарешті повертаюся додому після стількох років. Іноді правда — складна штука.

— А я тікаю, — каже вона, сьорбаючи газовану воду, що я їй купила. — Якщо Париж не досить далеко, наступна зупинка — Антарктика.

Я дивлюся на все залізяччя на її обличчі й татуювання і відчуваю між нами дивний зв'язок, спорідненість. Ми тікаємо разом.

— Я хвора, — повідомляю я, несподівано для самої себе.

— Це хоч не щось на кшталт герпесу? У моєї тітки він був. Це так огидно.

— Ні, у мене рак.

— А… — сьорб. Сьорб. — То чому ви летите в Париж? Хіба вам не потрібна хіміотерапія?

Я починаю казати, що більше не хочу лікуватися, але раптом зациклююсь на іншому її питанні. «Навіщо ви летите в Париж?» Я замовкаю.

— Зрозуміло. Ви помираєте, — вона трусить великим стаканчиком із льодом, що торохтить усередині. — Втратили надію і все таке.

— Якого біса?

Я так остовпіла від її слів («Ви помираєте»), що не одразу зрозуміла, що почула голос Жульєна. Я піднімаю очі й дивлюся на сина. На ньому синя спортивна куртка, яку я цього року подарувала йому на Різдво, та модні джинси. Його волосся скуйовджене, на плечі висить шкіряна подорожня сумка. Здається, він не дуже задоволений.

— Париж, мамо?

— Посадка на рейс 605 компанії «Air France» почнеться за п’ять хвилин.

— Це наш, — каже Фелісія.

Я знаю, про що думає мій син. Маленьким хлопчиком він благав мене повезти його в Париж. Хотів побачити місця, про які я розповідала йому перед сном. Хотів знати, як воно — іти ввечері вздовж Сени, купувати витвори мистецтва на площі Вогезів чи сидіти в громадському саду Тюїльрі, поглинаючи смакоту з шикарної пекарні «Laduree». Я завжди відмовляла, наполягаючи, що я тепер американка і моє місце тут.

— Просимо пройти на посадку пасажирів із дітьми до двох років, людей, яким на посадку потрібно більше часу, а також пасажирів першого класу…

Я висуваю ручку своєї валізи.

— Це про мене.

Жульєн стоїть переді мною,