Крістін Ханна - Соловей

— Зброєю, — мовив він тихо. — Бомбами. Усім, що знайдемо. Я долучуся до партизанів, які мешкають у лісах. Працюватиму з вибухівкою, — він усміхнувся. — І крастиму компоненти для неї.

— Твій досвід має тобі допомогти, — ця шпилька не справила очікуваного враження.

Його усмішка зникла.

— Я вже не можу просто доставляти папери, Із. Я маю робити більше. І… думаю, ми якийсь час не бачитимемося.

Вона кивнула на знак згоди, але подумала: «Як? Як мені розвернутись і піти геть, залишивши його?» Тепер було зрозуміло, чого він так боявся від самого початку.

Його погляд був не менш інтимним за поцілунок. У ньому вона бачила відображення власного страху. Вони можуть уже ніколи не побачитися.

— Кохайся зі мною, Ґаетане, — сказала вона.

Як востаннє.

В’янн стояла під проливним дощем біля готелю «Бельву». Вікна запотіли, але вона бачила, що всередині натовп у сіро-зелених військових формах.

— Ну ж бо, В’янн, тепер це твій обов’язок.

Вона розправила плечі й відчинила двері. Над головою весело задзеленчав дзвоник, і чоловіки в кімнаті перевели увагу на неї. Вермахт, СС, гестапо. Вона почувалася, наче ягня на бійні.

Генрі глянув на неї з-за стійки та обережно рушив до неї крізь натовп.

Він узяв її за руку і прошипів:

— Усміхайся.

Вона спробувала, але не була певна, що в неї вийшло.

Він підвів її до свого столу й відпустив руку. Займаючи своє місце за великим чорним телефоном і касовим апаратом, він щось говорив, сміявся, ніби з якогось жарту.

— Ваш батько, так? — сказав він голосно. — Номер на дві ночі?

Вона кивнула.

— Дозвольте, я покажу вам вільну кімнату, — мовив він нарешті.

Вона вийшла за ним із фойє у вузький коридор. Вони пройшли повз маленький стіл зі свіжими фруктами (лише німці могли собі таке дозволити) і порожню вбиральню. Він провів її сходами, і нарешті вони потрапили в малесеньку кімнатку. У ній було лише ліжко й зашторене вікно.

Генрі зачинив двері.

— Ти не повинна тут бути. Я ж повідомив тобі, що з Ізабель усе гаразд.

— Так, дякую, — вона глибоко вдихнула. — Мені потрібні посвідчення. З усіх моїх знайомих ти єдиний, хто міг би допомогти.

Він насупився.

— Це небезпечне прохання, мадам. Для кого папери?

— Для єврейської дитини, яка тепер переховується.

— Де переховується?

— Не думаю, що ти хочеш знати, правда ж?

— Так. Справді. Там безпечно?

Вона мовчки знизала плечима. Де тепер було безпечно?

— Я чув, штурмбанфюрер фон Ріхтер мешкає в тебе. Спершу він жив тут. Це небезпечна людина. Мстива та жорстока. Якщо він тебе впіймає…

— А що робити, Генрі, стояти осторонь і спостерігати?

— Ти нагадуєш мені твою сестру, — сказав він.

— Повір, я не така смілива.

Генрі довго мовчав, а тоді мовив:

— Я дістану тобі папери. Але ти муситимеш навчитися сама їх підробляти. Я й так надто заклопотаний.

— Дякую. — Вона поглянула на нього і згадала записку, яку він їй доставив багато місяців тому. Тоді В’янн припустила, що в нього роман з її сестрою. Тепер вона знала, що Ізабель від самого початку виконувала небезпечні завдання. Важливі завдання. Ізабель не розповідала В'янн про це, щоб захистити її, хоч через це і видавалася дурепою. Вона скористалася тим, що В’янн завжди думала про неї найгірше.

В’янн було соромно, що вона так легко повірила в брехню.

— Не кажи Ізабель, що я роблю це. Я хочу захистити її.

Генрі кивнув.

— Бувай, — сказала В'янн.

Перш ніж вона покинула кімнату, він додав:

— Твоя сестра пишалася б тобою, — В’янн не відповіла. Ігноруючи підсвистування німецьких солдатів, вона вийшла з готелю і попрямувала додому.

Тепер уся Франція була окупована німцями, але на життя В’янн це не надто вплинуло. Вона досі проводила дні в чергах. Найбільшою проблемою був Даніель. Вона досі воліла ховати його від селян, хоч її історію про всиновлення ніхто не ставив під сумнів.

Вона лишала дітей удома, за зачиненими дверима, тож поки була в місті, весь час нервувалася. Цього дня, діставши все, що могла, на продуктові талони, вона зав’язала на шиї шарф і вийшла з крамниці м’ясника.

Плентаючись вулицею Віктора Гюго, вона так глибоко поринула у свої турботи, що не одразу помітила поруч із собою Генрі.

Вона роззирнулась навколо, але більше нікого не побачила. Від крижаного вітру стукали віконниці й тріпотіли навіси.

Він простягнув їй багет.

— Начинка досить незвична. Рецепт моєї матері.

Вона зрозуміла. Усередині були папери. Вона кивнула.

— Хліб із такою начинкою складно дістати. Їж розважливо.

— А що як мені знову знадобиться… хліб?

— Знову?

— Голодних дітей так багато.

Він зупинився, повернувся до неї і стримано поцілував у щоку.

— Тоді приходьте до мене знову, мадам.

Вона прошепотіла йому на вухо:

— Скажи моїй сестрі, що я про неї питала. Наша остання зустріч була не з найкращих.

Він усміхнувся.

— Я постійно сперечаюся з братом, навіть під час війни. Зрештою, ми ж брати.

В’янн кивнула, сподіваючись, що це правда. Вона поклала багет у кошик до сухої суміші для бланманже й вівсянки, які їй вдалося сьогодні дістати, і накрила клаптиком тканини. Здавалося, кошик став важчий. Стиснувши його ручку, вона пішла далі.

Жінка вже майже проминула площу, коли її погукали.

— Мадам Моріак. Яка несподіванка.

Його голос був наче олія, на якій вона мало не послизнулася. Вона облизала губи й розправила плечі, намагаючись випромінювати впевненість. Він повернувся минулого вечора з тріумфом, розповідаючи, як легко було захопити решту Франції. В’янн нагодувала його і його людей вечерею. Вони випили величезну кількість вина, а тоді він викинув недоїдки курям. В’янн та діти лягли спати голодними.

Він був у своїй прикрашеній свастиками і хрестами формі та курив, повільно видихаючи дим мало не їй в обличчя.

— Ви вже закінчили з покупками на сьогодні?

— Можна й так сказати, штурмбанфюрере. Сьогодні на продуктові талони вдалося дістати зовсім небагато.

— Можливо, якби ваші чоловіки не були такими боягузами, жінкам не довелося б голодувати.

Вона спробувала зобразити усмішку.

Він уважно вивчав її бліде обличчя.

— З вами все гаразд, мадам?

— Так, штурмбанфюрере.

— Дозвольте понести ваш кошик. Я відведу вас додому.

Вона міцніше вхопилася за кошик.

— Це не обов’язково…

Він простягнув до неї руку в чорній рукавиці. Вона не мала іншого вибору, окрім як віддати йому лозовий кошик.

Він пішов поруч із нею. Рухаючись вулицями Карріву з офіцером СС, вона почувалася надто помітною.

Фон Ріхтер розповідав про неминучу поразку Альянсу в Північній Африці, про боягузтво французів і жадобу євреїв. Говорив про очищення Європи від євреїв, ніби це був рецепт