Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

 Уранці я не змінила свого рішення. До директора дитячого будинку, пані Пак, прийшла з проханням відпустити мене у відпустку хоча б на тиждень. Я розповіла їй, навіщо і куди їду. Вона була не проти. Відпустила мене, побажавши знайти свого Міна.   

 Замикаючи двері будинку на ключ, чомусь подумала про те, чи справді повернуся сюди? Але я напевно й не знала, що не повернуся. У мене є тиждень відпустки, щоб у всьому розібратися. І, можливо, я повернуся раніше.  

 В аеропорт виїхала із запасом часу. Машину вирішила залишити в гаражі. Викликавши таксі, доїхала до залізничної станції. Що ближче під'їжджала до аеропорту, то тривожніше ставало на душі. Ні, я не передумала, і в мене не було думки повернутися назад. Вік сказав, що чекатиме на мене, але де саме? Дивна думка промайнула, що він може сам не з'явитися. Але, якщо вже в мене на руках був квиток, я вирішила, що полечу й сама. Тож це буде прогулянка в Європу.  Тиждень відпустки в повному моєму розпорядженні.   

 Я зупинилася, зайнявши місце в черзі перед стійкою реєстрації на рейс, коли Вік підійшов до мене.  

- Привіт, - усміхнувся він. - Навіть не думав, що буду так радий тебе бачити.  

- Здрастуйте, Вік, - вимовила я.  

 З його появою, почала хвилюватися ще більше.  

- Чому так офіційно? Здається, ми вільно розмовляли неформально.   

- Я переживаю.  

- Боїшся літати?  

- Ні. Не літати.  

- Не переживай. Я буду поруч. Тепер Я ВІДПОВІДАЮ за тебе.  

 Здивовано глянула на нього.   

- У якому сенсі?  

- У всіх сенсах. Залиш усе мені. Я твій гід, охоронець, друг. Якщо робитимеш те, що скажу, з тобою нічого не трапиться. Просто насолоджуйся поїздкою.   

 Вік знову усміхнувся. Коли він усміхався, мені подобалося. Це знімало напругу.   

- Добре, - видихнула я. - Коли прилетимо, я хотіла б одразу повернути тобі гроші за квиток.  

- Не потрібно нічого повертати.   

- Але я не можу так.  

- Зможи. Або, як правильно сказати?   

 Вік поморщився, а потім додав англійською:  

- Прийми це як подарунок. Потім можеш сказати спасибі. Ти ж розмовляєш англійською?  

 Я кивнула головою.  

- Будемо вважати, що ти з усім згодна.   

 Ми почали проходити реєстрацію на рейс. Але раптом Вік забрав мій паспорт і, поспіхом сказавши дівчині за стійкою, що ми передумали летіти, схопивши мене за передпліччя, потягнув за собою геть. Я, нічого не розуміючи, не намагалася навіть чинити опір.   

- Якісь проблеми? - запитала схвильовано, надягаючи рюкзак.  

- Ні. Немає жодних проблем.  

- Але щось не так?  

- Так. Нам потрібно піти.  

- А як же літак?  

- Ми полетимо наступним рейсом. І, можливо, не сьогодні.  

 Ми не вийшли з будівлі аеропорту. У великому холі на першому поверсі Вік зупинився, все ще утримуючи мене за передпліччя. Його долоня ковзнула вниз, і він узяв мене за руку, міцно стиснувши мої пальці.   

 У Віка холодні руки, хоча не було холодно. Через тканину лляного жакета це не надто відчувалося, але тепер я відчула. Мимоволі подумала про руки Джи Міна. У нього вони завжди були холодними.  

 Я підняла на Віка очі. Навіщо йому тримати мене за руку? І чому так сильно?  Немов не хотів, щоб я вирвалася.  

 Вік дивився на щось. Холодний ворожий погляд. Я простежила, за чим спостерігав мій новий друг, і побачила людину в темно-синьому костюмі: чоловіка років сорока, схожого на адвоката або бізнесмена, з хижим чіпким поглядом. Здається, Вік дивився на нього. Принаймні, чоловік витріщався на нас.    

 Вони знайомі?  

 Чоловік повільно наближався до нас. Вік притягнув мене до себе і зробив крок трохи вперед, немов стаючи між мною і цим, у синьому костюмі. Не знаю чому, але я й сама намагалася триматися якомога ближче до Віка. Помітила ще одного персонажа, який просто свердлив нас пильним поглядом. Він не був схожий на «адвоката», скоріше на бандюгана, але я запідозрила, що ці двоє можуть бути заодно.    

 Моя персона привернула увагу «адвоката». Він зміряв мене зацікавленим поглядом, і я перестала його роздивлятися. Мене він точно бачив уперше. А ось Віка знав. І, здається, їхні стосунки не можна назвати дружніми.   

- Я спочатку не повірив, що в Сеулі бачили одного з близнюків, - промовив англійською «адвокат», зупинившись за метри три від нас. - Чи ви обидва тут?  

 У Віка є брат-близнюк?  Але, чому ні? Я ще дуже багато не знаю про його сім'ю.   

 Здається, Вік посміхнувся, так само заговоривши англійською:  

- Ми не порушуємо договору.  

- Те, що ви тут, уже привід для занепокоєння. Лекс чи Вік? Вибач. Вас досить непросто розрізнити.