Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

- Вік. І я тут як звичайний турист. Вам нема про що турбуватися.   

- Хотілося б у це вірити. У нас все було спокійно. Ми не втручалися у справи Маркуса.   

- Не втручайтеся і далі. 

- Його становище хитке. Деякі чутки дійшли і до нас. Девід живий?   

- Живий.   

- Подейкують, що право Маркуса бути старійшиною під сумнівом.  

- Під великим сумнівом.  

- Є ще дещо, про що б я хотів поговорити з тобою.  

- Не сумніваюся, якщо вже ти сам тут. Мабуть, це дещо дуже важливе.  

- Занадто важливе, щоб упустити таку можливість.  

 «Адвокат» усміхнувся, але ця усмішка була якоюсь неприємною і відразливою. Він знову глянув на мене.  

- Приділи мені трохи часу, - промовив «адвокат», продовжуючи усміхатися і перевівши погляд на Віка. - Прошу.  

 Він зробив запрошувальний жест у бік виходу.     

- Дівчина нехай поки що побуде з моїм помічником.   

- Вона не має до наших справ жодного стосунку.  

- Але все ж ви збиралися разом кудись летіти. Чому вона з тобою? Це трохи виходить за рамки договору.   

- Вона зі мною, тому що сама цього захотіла. Вона мій друг.  

- Друг?  

- Друг, який перебуває під захистом і опікою нашої родини.   

- Ось як? Вона людина.  

- Вона особлива людина.  

- Наречена?  

- Ти надто допитливий. Справи нашої сім’ї тебе не стосуються. Такі питання може ставити тільки старійшина.   

- Гаразд.  

- Дівчина залишиться зі мною.  

- Не довіряєш мені?  

- Я ж сказав, що вона особлива людина.  

- Прошу, тут не дуже вдале місце для розмов. Багато сторонніх вух. Я наполягаю.   

 Мимоволі я здригнулася, почувши ці слова. Вік невдоволено видихнув, трохи схиливши голову набік.   

- Усього кілька хвилин, - продовжував «адвокат». - Мені так само не хочеться порушувати домовленість із вашою родиною. Я не ворог сам собі. Адже прекрасно розумію, що станеться, якщо ти не повернешся або з тобою щось трапиться.  

 Моє серце прискорено билося. Вік усе міцніше стискав мою долоню, але я терпляче мовчала. Мені страшенно не подобався «адвокат» і його помічник. А ще ця дивна розмова. Маркус, старійшина. Старійшина чого? І хто такий Девід?  Що за договір такий?  

 Інстинктивно розуміла, що мені ні на крок не варто відходити від Віка. Хоча, він так само дивний. Але він назвався моїм другом. Мені здавалося, що з ним безпечніше. Він просто ще нічого не встиг мені розповісти. І щось підказувало: Вік нікуди мене не відпустить.   

 Я особлива людина?  

 Вона людина...  

 Щось мені це нагадувало.  Щось схоже я вже десь чула.   

 Коли вперше прийшла до Міна додому. Його мама запитала про те, що в них у гостях ЛЮДИНА.   

 Як же це все дивно звучить. Немов вони самі не були людьми. Інопланетяни? Що за маячня?!  

- У нас не так багато часу, - промовив Вік. - Реєстрація на наш рейс ще не закінчилася. Якщо вже нам не вдалося уникнути зустрічі...   

- Це не забере багато часу.  

 Вік усе ж пішов з «адвокатом» і його помічником.  Вони знайшли більш безлюдне місце на першому поверсі будівлі аеропорту. Наприкінці довгого холу низка дерев'яних лавочок, які справді ніхто не облюбував.  

- Стій тут, - промовив Вік, відпускаючи мою руку. - Я повинен завжди тебе бачити.  

 Він подивився на мене, а в моїй голові звучало слово «інопланетянин». Погляд його великих красивих очей справді був якимось потойбічним. І... хіба вони у Віка були не блакитними? Або синіми... Тепер його очі здавалися чорними. Тільки зараз звернула на це увагу.  

 Я слухняно зупинилася, відчувши в ногах якусь важкість.   

 Вік залишив мене біля колони, а сам з «адвокатом» сів на одну з лавочок. Його помічник не пішов із ними. Він став майже поруч зі мною.   

 Я трохи нервувала. Поправила лямки рюкзака за плечима, ніби це могло мене якось заспокоїти. Те, що завжди мала залишатися в полі зору Віка, насторожувало.  Що «адвокат» від нього хотів?   

 Уважно стежила за ними обома, іноді поглядаючи на помічника «адвоката», напружила слух. Мені було чутно, про що вони говорили. Я стояла не так уже й далеко.  

- Ви збираєтеся її навернути? - запитав «адвокат».  

 Мені здалося, що я неправильно розібрала і переклала останнє слово в запитанні, яке прозвучало.  Він точно сказав «навернути»? Навернути у що? Це якась релігійна секта? Не знаєш, що краще: секта чи кримінал.  

- Я не збираюся обговорювати це з тобою, - промовив Вік, кинувши на мене короткий уважний погляд. - Адже ти хотів поговорити зовсім не про це.