Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

чи просто, щоб надати більше поважності предметові, додав: — історію про генералів, ваше превосходительство.

— Як про генералів? про яких генералів?

— Взагалі про генералів, ваше превосходительство, в сукупності. Тобто, кажучи власне, про вітчизняних генералів.

Чичиков зовсім заплутався і розгубився, мало не плюнув сам і в думках сказав сам собі: «Господи, що це я за нісенітницю верзу!»

— Вибачте, я не зовсім розумію… Що ж це виходить, історію якогось часу, чи окремі біографії? і до того ж, всіх, чи тільки тих, що брали участь у дванадцятому році?

— Точно так, ваше превосходительство, тих, що брали участь у дванадцятому році! — Промовивши це, він подумав сам собі: «Хоч убий, не розумію!»

— То чому ж він до мене не приїде? Я міг би зібрати йому дуже багато цікавих матеріалів.

— Не наважується, ваше превосходительство.

— Які дурниці! Через якесь пусте слово… Та я зовсім не такий чоловік. Я, далебі, до нього сам ладен поїхати.

— Він до того не допустить, він сам приїде, — сказав Чичиков, заспокоївся й зовсім підбадьорився і подумав сам собі: «От оказія! як генерали прийшлися до речі! а язик же так здуру бовкнув».

У кабінеті почувся шелест. Горіхові двері різьбленої шафи розчинилися самі собою і на відчиненій задній половині їх, ухопившись рукою за мідну ручку замка, з’явилася жива фігурка. Коли б у темній кімнаті раптом спалахнула прозора картина, освітлена сильно ззаду лампами, — вона так не вразила б раптовістю своєї появи, як фігурка ця, яка з’явилась ніби для того, щоб освітити кімнату. З нею разом, здавалося, влетів сонячний промінь, немовби засміявся похмурий кабінет генерала. Чичиков першу хвилину не міг збагнути, що саме перед ним стояло. Важко було сказати, якої землі вона була уродженка. Такого чистого, благородного обрису лиця не можна було знайти ніде, хіба що тільки на старовинних камейках[221]. Рівна й легка, як стрілка, вона немов підносилась над усім своїм ростом. Але це була омана. Вона була зовсім не висока на зріст. Походило це [від] незвичайного правильного співвідношення між собою всіх частин тіла. Плаття лежало на ній так, що, здавалося, найкращі швачки радились між собою, як би найкраще вбрати її. Але це була теж омана. Одяглася [вона аби]як, сама собою: в двох-трьох місцях перехопила голка абияк нескраяний шматок однокольорової тканини, і він уже зібрався і ліг навколо неї такими зборками і складками, що коли б перенести їх разом з нею на картину, всі панночки, одягнені по моді, здавалися б перед нею якимись рябушками, виробом товкучки. І коли б перенести її оповиту платтям з усіма цими зборками на мармур, назвали б його копією геніальних.

— Рекомендую вам мою пустуху! — сказав генерал, звернувшись до Чичикова. — Проте, прізвища вашого, ім’я й по батькові і досі не знаю.

— Чи ж треба знати на ім’я й по батькові людину, яка не ознаменувала себе доблестями? — сказав скромно Чичиков, схиливши голову набік.

— Проте, все-таки, треба знати…

— Павло Іванович, ваше превосходительство, — сказав Чичиков, уклонившись із спритністю майже військової людини й відстрибнувши назад з легкістю гумового м’ячика.

— Улінько! — сказав генерал, звертаючись до дочки: — Павло Іванович зараз сказав вельми цікаву новину. Сусіда наш Тентетников зовсім не такий дурний чоловік, як ми гадали. Він займається досить важливим ділом: історією генералів дванадцятого року.

— Та хто ж думав, що він дурний чоловік? — промовила вона швидко. — Хіба що сам Вишнєпокромов, якому ти віриш, а він і пустий і низький чоловік!

— Чого ж низький? Він пустенький, це правда, — сказав генерал.

— Він підленький і гиденький, а не тільки пустенький. Хто. так скривдив своїх братів і вигнав з дому рідну сестру, той гидкий чоловік.

— Та то ж тільки говорять так.

— Таких речей так собі не говоритимуть. Я не розумію, тату, як з такою доброю душею, як у тебе, і таким рідкісним серцем ти будеш приймати людину, як небо від землі, далеку від тебе і про яку ти сам знаєш, що вона погана.

— От так, як бачите, — сказав генерал, посміхаючись, Чичикову, — отак ми завжди з нею сперечаємось. — І, звернувшись до дочки, продовжував: — Серце моє! Не вигнати ж мені його?

— Навіщо виганяти? Та навіщо виявляти йому таку увагу? навіщо й любити?

Тут Чичиков визнав за обов’язок вкинути і від себе слово.

— Всі вимагають любові до себе, панно, — сказав Чичиков. — Що ж подієш? І скотина любить, щоб її погладили; з хліва просуне для цього морду: на, погладь!

Генерал засміявся.

— Іменно просуне морду: погладь його!.. Ха, ха, ха! У нього не то що рило все, весь, весь живе у сажі, а теж вимагає, як то кажуть, заохочення… Ха, ха, ха, ха! — І тулуб генерала став коливатися від сміху. Плечі, що носили колись густі еполети, тряслися, наче носили й понині густі еполети.

Чичиков розсипався теж вигуком сміху, але, з пошани до генерала, пустив його на букву є: хе, хе, хе, хе, хе! І тулуб його так само став коливатися від сміху, хоч плечі й не тряслися, бо не носили густих еполетів.

— Обікраде, обчистить казну, та ще й, каналія, нагород просить! Не можна, каже, без заохочення, трудився… Ха, ха, ха, ха!

Болісне почуття з’явилося на благородному, милому обличчі дівчини.

— Ах, тату! Я не розумію, як ти можеш сміятися! На мене ці нечесні вчинки наводять смуток і нічого більше. Коли я бачу, що очевидячки чиниться обман перед усіма і не карають цих людей загальним презирством, я не знаю, що зі мною діється, я тоді стаю недобра, навіть погана: я думаю, думаю… — І мало сама не заплакала.

— Тільки, будь ласка, не гнівайся на нас, — сказав генерал. — Ми тут ні в чому не винні. Правда ж? — сказав він, звернувшись до Чичикова. — Поцілуй мене і йди до себе. Я зараз буду одягатися на обід. Адже ти, — сказав він, подивившись Чичикову в вічі, — сподіваюсь, обідаєш у мене?

— Якщо тільки, ваше превосходительство…

— Без чинів, чого там? Адже я ще, слава Богу, можу нагодувати. Щі є.

Викинувши спритно обидві руки на відльот, Чичиков вдячно й поштиво схилив голову вниз, так що на хвилину зникли сперед очей його всі речі в кімнаті, і бачив він