Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

Пробігши повз нас, він побіг з криками у ліс. Він гукав його. Йому відповідала лише тиша. Потім він повернувся десь через пів години. Весь в сльозах, він стояв брудний і плакав. 

– Поїхали по домам...  Я спочатку закину тебе і Анжелу, а потім вже вас...  Думаю, батьки будуть раді побачити тебе, Олено...  

Коли ми їхали по дорозі, яку освічували ліхтарі, Вітя знову заплакав і почав бити руль. 

– Ну чого ж ти мене з собою не взяв! Ну якби ж я там був, то все було б добре! Господи, я хіба друг? Що ж я за друг такий, що не зміг уберегти свого ближнього! Треба було викинути той сраний чай до біса собачого! Як мені тепер з цим все життя жити?! 

Потім він завіз нас, як і обіцяв до Міши додому. Олена ще питала в нього чи точно він везе нас туди, на що той відповів що так. Зупинивши машину перед під’їздом, він сказав: 

– Четвертий поверх, квартира справа...  Можете йти...  

– Ти з нами не піднімешся? – запитала Олена. 

Вітя замахав головою. 

– Не можу. Не можу дивитись дядя Володі і тьоті Маші в очі. Далі ви самі. 

Ми піднялись пішки, не зважаючи на те, що був ліфт. Тоді настав хвилюючий момент, не так для мене, як для Олени Володимирівни. Задзвенів дзвінок і двері відчинилися. Її мама поглянувши на нас зойкнула, і взявшись за серце обперлася рукою за шафу. З кухні вибіг батько й поглянув на нас, як на живих привидів з минулого. 

– Не може бути...  Доцю...  Це справді ти? 

Та-а-а-ак, їхній подив тоді не мав меж. От кого-кого, а вони очікували точно не на нас. Тоді були сльози, обійми, солодкий теплий чай. Ми сиділи до самого ранку, говорили й плакали. Ми розповіли про те, що трапилося в той день. Вони розповіли нам про події з їхнього боку. Сильний удар для них був, коли вони дізнались, що їхнього сина більше нема серед живих. Вони спочатку казали, що от, зараз прийде Міша, ми вас познайомимо, він буде радий, але...  Що тоді сталося те й сталося. Не все ж могла бути добре, правда? 

Адаптуватись до нового життя і сучасної реальності було дуже тяжко. Завдяки зв’язкам батька Олени нам відносно без зайвих питань зробили паспорти. Потім нам купили нової одежі, бо нам не було в чому ходити і купили сенсорні телефони. Останнє цікава штука. Раніше таке я навіть і уявити не могла. Ми з Оленою досі до нього звикаємо.  

З тих пір пройшов тиждень, а я так і не могла заспокоїтись. Жила в страху. З болем утрати в серці. Я геть забула, про те, що треба заховати кільце, в якому душа Лєри не як не може знайти вічний спокій. Мені набрав Вітя. Я спочатку глянула на свій телефон, і мені вибило не відомий номер. Я вирішила не брати. Він дзвонив раз за разом і я все ж таки взяла слухавки. Дзвонив Вітя. Я аж здивувалася тоді, звідки він знає мій номер. Як виявилося, дядя Вова дав йому мій номер, щоб в мене були хоча б якісь знайомі, а можливо й друзі. Він заговорив перший. Ми говорили з ним про все та ні про що. Потім він сказав мені: 

– Я буду біля тебе приблизно хвилин через п’ятнадцять. Ти зможеш швиденько вдягнутись та вийти? Десь на годинку. 

Я завагалася, але згодом погодилася. 

– Чудово, я вже їду! 

Я глянула на ті два кільця і взяла їх із собою. З’явилася чудова можливість покінчити з усім і я не могла просто так її втратити. 

Вітя зустрів мене перед входом у під’їзд. 

– Заплющ очі! – сказав він. 

– Не буду, – відказала тоді я. 

– Будь ласка, заплющ очі. Ти мені не довіряєш? 

Причин не довіряти йому в мене не було і я послухалась. Він взяв мене легенько за руку й повів у бік своєї сірої машини. 

– Зажди, – сказав він і відчинив двері.  

Всередині зашелестів пакет. Він закрив двері і відійшов від мене. 

– Уже можна дивитись, – говорив він спокійно. 

Я розплющила очі і побачила великий букет тюльпанів. Червоних, рожевих, білих та жовтих. Я глянула на нього. Він не міг знати, що вони мені подобаються.  

– Міша казав, що ти любиш тюльпани, але не сказав мені, які самі, то...  Я взяв і таких і таких. Це щоб підняти тобі трішки настрій. Він мені був рідніший, ніж мій двоюрідний брат, – він прикусив губу й потупив погляд у асфальт. – Я просто хотів сказати, що якщо тобі або Олені потрібна буде допомога, то знай, я приїду. Хоч вдень, хоч вночі, хоч у іншу країну. Не соромтесь дзвонити. Якби на його місті був би я, він зробив би для моїх рідних те саме, я це знаю. А ще, я хотів вибачитись, що так і не під’їхав до вас з Оленою раніше. Просто не міг, я думаю ти мене розумієш. Вона всередині? Я їй також квіти приніс. Важко було їх знайти, але мені вдалося. Конвалії. Свіжі. 

– Вона не вдома. З батьками гуляти поїхала. 

– Добре. Це добре. 

– Почекаєш мене декілька хвилин? – запитала я. 

– Авжеж. Хочеш квіти у вазу поставити? Йди став, не спіши. Почекаю скільки потрібно буде. 

Вітя дістав з карману своєї чорної куртки пачку сигарет і закурив. Йому було дуже важко, можливо навіть важче чим мені. Коротко пострижений з синяками під очима та збитими кісточками на руках. Тверде серйозне обличчя, довгий ніс. Але коли він мене побачив, то став м’якішим. Всю дорогу я читала щоденник Лєри. По дорозі ми попали два рази в довгу пробку, через що Вітя лаявся, але це мені не заважало. Я швидко долистала до самого цікавого і...  Он воно як працює?