Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

— Це не таке вже й класне пиво.

— Я не про пиво.

Ензо хрускотить пальцями. Коли м’язи на його передпліччях

напружуються, важко не зважати на те, який просто-таки неймовірно

сексуальний цей хлопець. Якби хтось із жіноцтва нашого кварталу

дізнався, що я побувала в нього вдома, вони показилися б від

ревнощів. Вони, авжеж, вирішили б, що просто під час розмови

садівник заходився зривати з мене одяг, готуючись спокусити, — і

нетямилися б від люті через те, що він вибрав саме мене, а не когось із

сусідок, які, безперечно, значно вродливіші за мене. «Ензо міг би

вибрати когось кращого». Але насправді вони гадки ні про що не

мають. Ці припущення такі далекі від правди, що здаються майже

кумедними. Майже.

— Мені здається… — заговорює Ензо. — Мені здається, що твій

чоловік — погана людина.

Відпиваю довгий ковток пива з пляшки.

— Я навіть не знала, що ти розмовляєш англійською.

Ензо сміється. Він працює в нас уже два роки, але я вперше чую, як

він сміється.

— Коли вдаєш, буцімто не розумієш, значно легше. Бо інакше

жіночки-домогосподарки спокою не дають. Розумієш, про що я?

І я попри все й собі сміюся. Він має слушність.

— То ти родом з Італії?

— Із Сицилії.

— То… — Я гойдаю пиво в пляшці. — То що привело тебе сюди?

Він похнюплюється.

— Це паскудна історія.

— А моя тоді яка?

Ензо понурює очі на власну пляшку.

— Чоловік моєї сестри Антонії… Він був схожий на твого. Був

поганець. Багатий, можновладний поганець, який дуже полюбляв

гамселити дружину. Я вмовляв її поїхати, але вона відмовлялася. А

тоді якось він зіштовхнув її зі сходів, і в лікарні вона померла, так і не

опритомнівши. — Садівник підсмикує рукав футболки й демонструє

мені татуювання в сердечку, ім’я «Антонія». — Це єдине, що

лишилося мені на спомин про неї.

— Господи… — Притискаю долоню до рота. — Мені так шкода.

Його борлак смикається.

— Для таких людей, як він, справедливості не існує. Жодного

ув’язнення. Жодної покути за те, що він убив мою сестру. І я вирішив

покарати його. Самотужки.

Я згадую, як потемніли його очі, коли я сказала, що Енді мене

мордує. «Я його вб’ю».

— Ти його?..

— Ні. — Він знову хрускотить суглобами, і цей звук луною

розходиться в крихітній квартирі. — До цього не дійшло. І я шкодую

про це. Тому що, зрештою, життя моє ніц не варте. Niente[26] .

Довелося зібрати всі наявні кошти, аби вибратися звідти. — Він

відпиває пива з пляшки. — Якщо колись надумаю повернутися, мене

вб’ють ще до того, як вийду з будівлі аеропорту.

Я не знаю, що на це сказати.

— Тобі важко було поїхати?

— А тобі важко буде звідси поїхати?

Якусь мить я розмірковую про це, а тоді хитаю головою.

Я хочу поїхати. Я хочу, щоб мене від Ендрю Вінчестера відділяла

якнайбільша відстань. Якщо це означатиме, що доведеться податися до

Сибіру — я й туди подамся.

— Тобі знадобляться паспорти, для себе й для Сесілії. — Він починає

загинати пальці. — Ще водійські права. Свідоцтва про народження.

Достатня сума готівкою, аби протриматися, допоки знайдеш роботу. І

два квитки на літак.

Серце в мене калатає.

— Отже, мені потрібні гроші.

— У мене є трохи заощаджень, я їх тобі віддам, — каже він.

— Ензо, але я не можу…

Він лише відмахується, почувши мої заперечення.

— Утім цього все одно буде замало. Тобі знадобиться більше.

Зможеш дістати?

Доведеться.

***

За кілька днів я відвожу Сесілію до школи, як роблю це майже

щодня. Її золотаве волосся заплетене у дві бездоганні тонкі кіски, вбрана вона в одну зі своїх світлих пелехатих сукенок, через які донька

так вирізняється поміж однокласників. Мене мучить, що інші дітлахи

кпинитимуть з неї через таке вбрання, а ще Сесілія в ньому

почувається скуто й просто не може розважатися та бешкетувати. Але, якщо вона вдягатиме щось інше, Енді покарає за це мене.

Сісі неуважно тарабанить пальцями по віконцю, коли я завертаю на

вулицю, де розташована Віндзорська академія. Хоча донька ніколи не

влаштовувала мені вирвані роки, відмовляючись їхати до школи, мені

здається, що їй там не подобається. Мені б кортіло, щоб у Сесілії було

більше друзів. Я записала її до величезної кількості гуртків, аби вона

відволіклася й познайомилася з іншими дітлахами, але користі з того

мало.

Однак це більше не має значення. Незабаром усе зміниться.

Вже дуже скоро.

Коли заїжджаю на шкільний паркувальний майданчик, Сісі

втискається в сидіння автівки, суплячи світлі брови.

— Мене ж сьогодні забереш ти? Не тато?

Енді — єдиний відомий їй тато.