Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

Вона не знає, що він зі мною робить, але вже зрозуміла: інколи, коли вона вчинить щось, що буде йому не до

вподоби, я зникаю на кілька днів. А коли я зникаю, зі школи її забирає

він. Це лякає доньку. Сесілія не каже цього вголос, але вона

ненавидить Енді.

— Тебе заберу я, — обіцяю донечці.

Маленьке личко світлішає. Так і кортить сказати їй: «Не бійся, сонечко. Ми незабаром звідси поїдемо. Він більше нас не скривдить!»

Але я наразі не можу цього пообіцяти. Не годиться аж так ризикувати.

Доведеться просто мовчки чекати того дня, коли я заберу її і ми вдвох

гайнемо простісінько до аеропорту.

Коли Сесілія виходить з автівки, я розвертаюся та їду додому. Чекати

ще тиждень. Тиждень до того, як візьму валізу, потім за півтори години

дістануся туди, де на мене чекає в банківському сейфі мій новий

паспорт, нові водійські права та велика сума готівки. Я

розплачуватимуся за квитки на літак готівкою, тому що востаннє, коли

спробувала була придбати їх заздалегідь, Енді чекав на мене біля

пункту виходу на посадку. Ензо допоміг мені спланувати все таким

чином, щоб мінімізувати ризик того, що Енді довідається. Принаймні

поки що він не в курсі.

Чи то пак я вважаю, що він не в курсі — аж допоки не заходжу до

вітальні. Енді сидить біля столу. Чекає на мене.

— Енді… — видихаю я. — Еммм, привіт.

— Привіт, Ніно.

Саме тоді я бачу, що саме лежить перед ним. Паспорт. Водійські

права. Стіс готівки.

Ой, ні.

— І що ж це в тебе за справи із цією… — Він опускає очі й

роздивляється водійські права. — Трейсі Ітон?

Мені бракує повітря. Ноги підтинаються, доводиться вхопитися за

стіну, щоб не впасти.

— Звідки це в тебе?

Енді зводиться.

— Ти що, досі не збагнула, що в тебе не може бути від мене жодних

таємниць?

Я задкую.

— Енді…

— Що ж, Ніно, — каже він. — Настав час іти нагору.

Ні. Ні, я не піду. Я не можу порушити обіцянку, яку дала донечці —

що зі школи її заберу я. Я не дозволю йому замкнути себе на кілька

днів — тепер, коли я вважала, що незабаром на мене чекає свобода. Я

не дозволю. Я більше не можу!

Перш ніж Енді ступає до мене ще крок, я вибігаю з будинку та

стрибаю в автівку. Виїжджаю з під’їзної алеї так швидко, що мало не

зношу браму.

Я зеленого поняття не маю, куди мені податися. Якась частина

прагне помчати до Сесілії, просто зараз забрати її. А тоді їхати, їхати

аж до канадського кордону. Але втекти від Енді без паспорта й

водійських прав буде дуже важко. Я впевнена, що він уже викликав

поліцію та розповідає зараз копам про те, що в його схибленої

дружини знову загострення.

У всій цій ситуації є лишень один плюс. Він знайшов тільки одну з

двох моїх банківських скриньок. Дві окремі скриньки — то була ідея

Ензо. Енді знайшов ту, де лежали паспорт і водійські права. Але є ще

друга, з головним запасом готівки.

Я їду, аж поки не дістаюся до району, де живе Ензо. Паркуюся за два

квартали від його квартири. Решту шляху долаю пішки. Він саме сідає

у свою вантажівку, коли я гукаю його й наддаю ходи.

— Ензо!

Почувши мій голос, він визирає з автівки. Обличчя його стає

стривоженим, коли він бачить, з яким виразом я на нього дивлюся.

— Що сталося?

— Він знайшов одну зі скриньок. — Я роблю паузу, відхекуючись. —

Все… все пропало. Я не зможу поїхати.

У мене затрусилися губи. До нашої першої розмови з Ензо я встигла

вже змиритися з тим, що тепер моє життя буде саме таким. Принаймні

до того часу, поки Сесілії виповниться вісімнадцять. Але зараз я вже не

впевнена, що витримаю. Я не можу так жити. Просто не можу.

— Ніно…

— Що мені робити? — квилю я.

Він розгортає мені обійми, і я горнуся до нього. Треба бути

обачнішими. Хтось може нас побачити. Що, як Енді вирішить, наче в

мене з Ензо роман?

До речі, роману в нас немає. Ані натяку на роман. Він сприймає мене

як Антонію — сестру, яку не зміг врятувати. Усі його доторки до мене

— цілком і повністю безневинно-братські. Якісь фіґлі-міґлі — це

останнє, що в нас на думці. Просто зараз я взагалі здатна думати лише

про те, що майбутнє, яке я собі вимріяла, зійшло на пси. І мені тепер

ще десять років жити із цим чудовиськом.

— Що мені робити? — знову питаю я.

— Все просто, — каже він. — Переходьмо до плану Б.

Я скидаю залите слізьми обличчя.

— Якого ще плану Б?

— Я вб’ю цього покидька.

Здригаюся, тому що погляд його темних очей недвозначно дає

зрозуміти: він це серйозно.

— Ензо…

— Я це зроблю. — Він відсторонюється від мене, щелепа напружена.

— Він заслуговує смерті. Це не може так тривати. Для тебе я зроблю

те, що не зробив для Антонії.

— І ми обоє вирушимо за ґрати?

— Ти не потрапиш за ґрати.