Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

прямую до Ензо. Дивлюся на його садове

причандалля, і мені раптом спадає на думку, що садові ножиці дуже

гострі. Якщо він прохромить ними груди Енді, це покладе всьому край.

А взагалі, з його габаритами, Ензо не знадобилося б вдаватися до

якихось допоміжних інструментів. Ензо міг би вколошкати мого

чоловіка й голіруч.

— От, бачите? — Я видушую силувану усмішку. — Я ж бо казала

вам, що зі мною все гаразд.

Утім садівник не відповідає на мою усмішку.

— Серйозно, — наполягаю я.

Очі його такі темні, що райдужку не відрізнити від зіниці.

— Розкажіть мені правду.

— Ви не захочете цього знати.

— Розкажіть мені!

Протягом останніх п’яти років усі, кому я намагалася розповісти

правду про те, що чинить зі мною Енді, називали мене божевільною.

Поліціянти, лікарі, найліпша подруга — усі казали, що я марю. Я

загриміла до психушки, адже надумала розповісти про те, що він зі

мною робить. Але от зараз просто переді мною стоїть людина, котра

хоче дізнатися правду. Котра мені повірить.

Отже, просто там, на моріжку, того чудового сонячного дня я все

розповідаю Ензо. Розповідаю йому про кімнату на горищі. Розповідаю

про тортури, які вигадав для мене Енді — і то лишень про деякі з них.

Розповідаю про те, як побачила тоді у ванні непритомну Сесілію. То

було багато років тому, але я досі пам’ятаю її личко у воді, пам’ятаю

так чітко, наче то було вчора. Я розповідаю йому все, і обличчя його

хмарнішає просто на очах.

Я ще не встигаю завершити своєї сповіді, коли Ензо вибухає довгою

італійською фразою.

Я не знаю цієї мови, але здатна відрізнити лайку на слух. Пальці його

стискають садові ножиці так, що аж кісточки побілішали.

— Я його вб’ю, — сичить садівник. — Уже сьогодні ввечері я його

вб’ю.

Я полотнішаю. Я відчула таке полегшення, коли все розповіла. Але

то було помилкою. Він просто нетямиться від люті.

— Ензо…

— Він чудовисько! — вибухає садівник. — Ви хіба не хочете, щоб я

його вбив?

Так, я мрію, щоб Енді загинув. Але не хочу потім розбиратися з

наслідками. А надто з тим листом, що його має отримати поліція, якщо

мій чоловік помре. Я хочу, щоб він ґиґнув, але ж хочу не такою мірою, щоб потім сидіти за ґратами до скону.

— Ви не можете цього зробити, — твердо хитаю головою. — Вас

запроторять до в’язниці. Ми обоє туди потрапимо. Ви що, цього

домагаєтеся?

Ензо ледь чутно бурмотить щось італійською.

— Гаразд. Тоді покиньте його.

— Я не можу.

— Можете. Я вам допоможу.

— Що ви можете зробити? — Питання не цілком риторичне.

Можливо, Ензо — підпільний мільйонер. Можливо, у нього є якісь

зв’язки з кримінальним світом, про які мені не відомо. — Можете

купити мені квиток на літак? Новий паспорт? Нову особистість?

— Ні. Але… — Він тре підборіддя. — Я знайду спосіб. Я знаю

декого. Я допоможу вам.

Мені так кортить йому повірити.

РОЗДIЛ СОРОК ВОСЬМИЙ

Крок сьомий. Як спробувати втекти

За тиждень ми зустрічаємося з Ензо, щоб скласти план.

Ми дуже обережні. Коли в мене у гостях подружки з Асоціації

батьків і вчителів, я влаштовую вистави й нарікаю на садівника —

мовляв, занапастив мої герані. А все це суто для того, щоб запобігти

появі будь-яких пліток. Я майже впевнена, що Енді встановив маячок

десь у моїй автівці, тому додому до Ензо їхати не можна. Натомість я

приїжджаю до ресторану швидкого харчування, залишаю свою автівку

на паркувальному майданчику й хутенько, поки ніхто не помітив, пересідаю в автомобіль садівника. Телефон із собою не беру.

Ризикувати не годиться.

Ензо живе в маленькій орендованій квартирі в підвальному

приміщенні. На щастя, в нього окремий вхід. Він заводить мене до

крихітної кухні, де стоїть круглий стіл і хирляві стільці. Коли

опускаюся на один з них, він загрозливо рипить піді мною. Я ніяковію

від того, якою мірою гарніший наш будинок за житло Ензо, але

наступної миті мені спадає на думку, що сам господар, схоже, не з тих

людей, які переймаються через такі дурниці.

Ензо підходить до холодильника. Витягає пляшку пива, озирається

до мене.

— Хочеш?

Спочатку збираюся відмовитися, аж тоді змінюю думку.

— Так, будь ласка.

Він повертається до столу з двома пляшками. За допомогою

відкривачки-брелока відкорковує їх і простягає одну мені. Я беру й

відчуваю холод конденсату під пальцями.

— Дякую, — кажу я.

Він знизує