Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

пристойною англійською. Мені здавалося, що він лишень трохи

розуміє мову, а говорити майже не вміє, але зараз його англійська

здається просто бездоганною. Навіть італійського акценту майже не

помітно.

— Я… я зайнята… — кажу неприродно тонким голосом. — Але зі

мною все гаразд. Просто треба дещо зробити.

— Ви сказали, що чоловік мордує вас і замикає на горищі.

Я рвучко втягую повітря. Я ж бо бевкнула це лише тому, що була

впевнена, буцімто він не зрозуміє! Але тепер уже цілком очевидно, що

садівник тоді зрозумів усе до останнього слова. І мені тепер треба

ліквідувати наслідки. Не можна змушувати Енді злоститися.

— Як ви взагалі потрапили в будинок?

Ензо видає якийсь роздратований звук.

— Ви залишаєте ключ під вазоном біля дверей. Так, а де лежить

ключ від цієї кімнати? Кажіть, де він?

— Ензо…

— Кажіть!

Я справді знаю, де ключ від кімнати на горищі. Користі мені з того

знання катма, коли тут сиджу. Але я можу скерувати садівника до того

сховку. Себто могла б, якби захотіла.

— Я знаю, ви намагаєтеся допомогти, але це не зарадить. Будь

ласка… будь ласка, не втручайтеся. Він мене випустить… трохи

згодом.

З того боку дверей западає довга тиша. Мабуть, Ензо розмірковує

зараз, чи варто втручатися в особисте життя клієнтки. Я не знаю, який

у нього імміграційний статус, але мені відомо, що народився він точно

не в Штатах. А ще я впевнена, що в Ендрю з батьками вистачить

грошви й влади, аби домогтися депортації нашого садівника, якщо їм

заманеться.

— Відійдіть, — наказує Ензо. — Я виламаю двері.

— Ні. Не можна! — На очі мені навертаються сльози. — Послухайте, ви не розумієте! Якщо я не робитиму все, що він накаже, то він заподіє

щось Сесілії! А мене запроторить до божевільні… він уже таке робив.

— Ні. Це все просто відмовки.

— Ні, не відмовки! — Моєю щокою вже збігає сльоза. — Ви просто

не розумієте, скільки в нього грошей. Не розумієте, що він може вам

заподіяти! Ви що, хочете, щоб вас депортували?

Ензо знову мовчить якийсь час.

— Це неправильно. Він вас кривдить!

— Зі мною все гаразд. Присягаюся.

Це можна вважати правдою. Ну, майже. Обличчя в мене досі пече, а

очі болять, але Ензо про це знати нема потреби. Ще день, і зі мною все

буде цілком і повністю гаразд. Наче нічого й не було. А відтак можна

буде повертатися до свого звичайного жалюгідного життя.

— Ви хочете, щоб я пішов, — каже садівник.

Я не хочу, щоб він ішов. Понад усе мені кортить, щоб він вибив ці

двері, але я знаю, як Енді все перекрутить. Лишень Бог відає, у чому

він нас обох тоді звинуватить. Я ніколи навіть припустити не могла, що він здатний запроторити мене до божевільні лише за спроби

розповісти правду. Я не хочу, щоб життя Ензо перетворилося на

жахіття. Енді довелося зрештою випустити мене з психушки. А Ензо

він може замкнути деінде до скону.

— Так, — запевняю я. — Будь ласка, йдіть.

Він довго, протяжливо видихає.

— Я піду. Але, якщо не побачу вас завтра вранці, я прийду сюди та

виб’ю ці двері. І викличу поліцію.

— Домовилися.

У мене все одно лишилася тільки одна пляшечка води, тому, якщо

Енді мене до ранку звідси не випустить, мені буде непереливки.

Чекаю, допоки не пролунає звук кроків, що віддаляються. Але не

чую цього звуку. Він досі стовбичить там, з того боку дверей.

— Ви не заслуговуєте на те, щоб до вас так ставилися, — каже

нарешті Ензо.

А тоді звук його кроків потроху віддаляється. По щоках у мене

струмлять сльози.

***

Енді випускає мене з карцеру ввечері. Коли нарешті отримую змогу

глянути на себе в дзеркало, мене вражає те, які набряклі маю повіки.

Шкіра обличчя яскраво-червона, наче в мене плюснули окропом. Але

вже наступного ранку вигляд маю майже нормальний. Тільки щоки

рожеві, наче напередодні я багато часу провела на осонні.

Ензо працює на головному подвір’ї, коли чоловік виїжджає з гаража.

На задньому сидінні його автівки сидить Сісі, пристебнута паском

безпеки. Він сьогодні сам відвезе її до школи, поки я відпочиватиму.

Зазвичай після того, як він випускає мене з горища, мій чоловік

протягом кількох днів дуже зі мною лагідний. Закладаюся, що сьогодні

ввечері він принесе мені квіти і, мабуть, якусь прикрасу. Наче це може

щось спокутувати.

З вікна дивлюся, як автівка Енді минає браму, як виїжджає на дорогу.

Коли вона зникає з очей, помічаю, що на мене дивиться Ензо. Зазвичай

не буває такого, щоб він працював у нас протягом двох днів поспіль.

Його сьогоднішній візит не має нічого спільного зі станом наших

клумб.

Виходжу з будинку та