Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

людський чоловік, ну, і священник же… Як же так, дитину в землі без ксьондза закопати, як собаку… Отак воно, як хлопа кудись посилати!

— Ти мене нікуди не посилала, — холодно відповів Якуб. — А плазувати я ні перед ким не буду. Ані перед паном, ані перед ксьондзом. Годі.

Шельова, плачучи й тихенько шморгаючи носом, накинула на плечі кожух і мовчки вийшла, напевно, подалася до костелу. Якуб посидів ще хвильку й теж вийшов надвір. Небо висіло сколочене, як постіль після повної кошмарів ночі. Чоловік довго дивився на нього, але небо нічого йому не сказало, бо небо ніколи нічого не каже. Взяв тоді Шеля сокиру й зарубав льоху. Рубав довго, бо та не хотіла вмирати. Труп закопав під снігом у цілості. Навіть Якуб боявся би торкнутися м’яса свині, яка зжерла людину.

Цьогорічний Святвечір обіцяв бути сумним. Примара голоду повисла над домом Шелі темною хмарою. А до того й ксьондз Юрчак знову не погодився поховати Магду, бо, по-перше — що смерть насильницька, а отже, не християнська; по-друге — що труп у такому був стані, що не можна було сказати, чи це справді дівчинка, чи, може, порося, яке Якуб притягнув до костелу заради пустого задоволення, бо хто його там знає; по-третє — що дитина вже так чи інакше похована, а викопувати труп — це гріх і образа Божа.

Різдвяна вечеря складалася з капусти, приправленої грибами й буковими горішками, картоплі й гречаної каші зі сливками. Голод не голод, але Різдво Господнє є раз на рік, і їжа мусить бути, хоч би потім довелося до самої Масниці їсти дубову кору. Вже мали Шелі сісти до вечері, коли хтось із дітей озвався:

— А вовчик?

— Не буде вовчика. Мало то нещасть нам трапилося, щоб іще вовка з лісу викликати? — гримнула стара.

Уся дрібнота Шелів, синочки й донечки, почали голосно плакати, бо традиція є традицією, і ніхто не надає їй такої ваги, як діти.

— Дай спокій, Сальцю, — буркнув Якуб втомленим голосом. — Нехай мають бодай якусь втіху.

Тож виходять цілою родиною надвір. Надворі завірюха, і світ гине у склубоченій темряві. Вітер піднімає тумани снігу й виє, а в тому завиванні звучать слова мовою давніх часів, ще до появи людини. Здається, що поза хатою немає нічого, що є вона самотньою брамою в розгойданому безмірі завірюхи. Немає жодних сіл, жодних міст, немає інших людей — і взагалі нічого. Молодші діти одразу ховаються в сіни, скулившись за порогом і боязко зиркаючи в ніч. Назовні залишаються тільки Якуб, Сальця і Катеринка.

Шельова гукає в ніч:

— Вовчику, вовчику, ходи до годівниці! Як не прийдеш зараз, то не приходь ніколи!

Світ перед нею розбитий у дрібну кашу. Біле й чорне. Так він міг виглядати на початку, так виглядатиме в кінці. Виття вітру — як виття вовків.

— Вовчику, вовчику, ходи до годівниці! Як не прийдеш зараз, то не приходь ніколи.

Щось кошлатиться, формується в темряві, з того боку, де колись був ліс, ще в часи перед завірюхою, в часи, коли ще існував світ. Сальця хитається, вдивляючись у те щось, що з’являється з гнівної пустки, в обрис великий і кошлатий. Голос в’язне у жінки в горлі, їй хочеться сховатися за порогом разом із дітьми. Якуб підтримує її й кричить у вухо голосніше від вітру:

— Кажи ж! Не замовкай!

Бо відомо, що вовка з лісу може прикликати тільки найстарша жінка в родині. Шельова долає спазм у горлі, що душить її, і хрипить майже нечутно:

— Вовчику, вовчику, ходи до годівниці. Як не прийдеш зараз, то не приходь ніколи…

Згорблена темна постать виринає з хуртовини, сопучи й насилу рухаючись до світла відчинених дверей. Уже за п’ять кроків від хати. За чотири. За три.

— Сташек? — не вірить Якуб. — На Бога найсвятішого! Сташек!

Отак Сташек Шеля вернувся з війська. Вернувся кульгавий, сліпий на одне око й наполовину глухий, бо в лівому вусі ятрилася в нього бридка рана, що набухала гноєм і брудними згустками крові. Але повернувся, а переважно ж не поверталися. Служили у війську тринадцять років, а в артилерії чотирнадцять, бо милостиво пануючий кайзер постійно вів війни, аби міг запанувати мир. Тож загинути було не важко, стати скаліченим — ще легше, а зійти з розуму можна було й цілком просто.

Важкопоранених військо залишало місцевому населенню з двома золотими кронами в кишені; саме так оцінювалися шкоди, що й так здавалося надмірною ласкою, бо служба Найяснішому Панові сама в собі становила нагороду. А оскільки рани розуму важче виявити, ніж рани тіла, то цісарська армія була армією вар’ятів; армія вар’ятів завжди краща від армії дезертирів. Тим же, кому вдалося пережити ті тринадцять чи чотирнадцять років, пропонували посаду в поліції, зазвичай далеко від рідних країв. Тому в Галілеї служили мадяри, галілейці — в Сербії, а серби — на Волощині чи дідько знає де. Деяким хлопам дозволяли здобувати підофіцерські, ба навіть офіцерські звання, але вищі чини залишалися в руках шляхти, переважно німецької або чеської, хоча траплялися часом угорці й поляки.

Звільнення від служби прийшло до Сташка несподівано. Зовсім сліпим-бо він не був — одним оком бачив добре, також дещо чув, а кульгавих у війську ніколи не бракувало. Тим більше, що жодної зі згаданих ран він не отримав у бою, бо жодного разу не проливав крові в ім’я Найяснішого Пана.

З усього Сташек найперше втратив слух, бо товариші в роті на привітання всадили новому рекрутові у вухо горошок, аби справдити, чи галілейський ґрунт справді такий яловий, як розповідають, і родить виключно каміння. Коли через кілька днів він із жахливим болем голови потрапив у лазарет, фельдшер, втаємничений у справу чех, що з якоїсь причини терпіти не міг галілейських хамів, застосував для Сташка полоскання вуха гноївкою. Біль не минувся, зате горошок на диво добре пішов у ріст. Коли зі Сташкового вуха виріс зелений пагін, фельдшер одним рухом вирвав його разом із коренем. Від того часу боліло менше, але не хотіло загоюватись і весь час гноїлося, хоча минуло вже пів року.

Потім молодого Шелю призначили в артилерію. Служба полягала у біленні дому оберлейтенанта десь під Пештом. Сташек захляпав собі око гашеним вапном, але нікому не признався, аби не йти знову до лазарету. Око розпухло й набрякло, біль і свербіж були нестерпними, тож Сташек тер і тер його брудними лапами. Коли через кілька днів хлопця почало трусити, а очниця заросла гноєм, молодий Шеля позичив товсту