Наталія Ольшевська - Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська

Епілог

Минуло майже два з половиною роки

Каміла

- Зібралася? Нам ще за Тимуром потрібно встигнути заїхати. Щось він зачастив з ночівлями у діда. Поклади на місце, - відбирає блиск для губ, - ця гидота і до мене постійно липне.

- Тоді не накидайся на мене щоразу, як звір, коли хтось кине погляд в мою сторону.

- Не можу, - швидко підхоплює під сідницями, всаджуючи на комод, та розміщується між стенами. – Хочу, аби всі знали, що ти лише моя.

- Я і так лише твоя, - обхоплюю долонями найрідніше обличчя та вкриваю поцілунками.

- Я знаю, але заспокоюся лише тоді, коли тут, - знімає з себе мою праву руку, обхоплює пальці своїми та підносить їх до губ, лишаючи легкий поцілунок, не припиняючи дивитися прямо в очі, - не буде наочного доказу, що ти моя офіційно.

- Ти впевнений, що тоді твої ревнощі вгамуються?

- Абсолютно ні, - відповідає, як завжди, чесно. – Я до безтями тебе кохаю і шалено боюся втратити, тому хочу офіційного підтвердження, що ти готова стати моєю назавжди. До банального «поки смерть не розлучить нас». А нашої смерті у найближчі п’ятдесят років я не планую. Хочу тримати тебе за руку, коли на світ з’являтимуться наші діти, відправляти їх у доросле життя та бавити онуків. Тільки з тобою. А коли станемо старими та буркітливими, ми переберемося жити кудись за місто, заведемо городину і клумбу та будемо там копирсатися, а перед сном кластимемо поруч наші вставні щелепи і …

- Зупинися, - не стримуючи посмішки, прикладаю пальці до його губ, - у тебе, як завжди, далекоглядні плани, - забираю руку, вкладаючи на широке плече, - я також тебе неймовірно кохаю, навіть припустити не могла, що колись зустріну нахабного красунчика, який змінить моє життя та замінить увесь світ навколо, ставши ним. Я шалено щаслива, коханий, і не уявляю життя, де тебе немає поруч. Тому давай запізнимося і по дорозі заскочимо до РАЦСу, якщо усі попередні пропозиції ще в силі.

- Не смішно, Клементинко, - хмуриться, поки мої руки починають тремтіти. Хотіла розповісти усе ввечері, але зараз ідеальний момент. – Це підозріло нагадує притчу про пастуха і вовка.

- Цього разу вовк справжній, - тягнуся до сумочки, яка стоїть поруч,  дістаю маленьку коробочку та простягаю її коханому, з завмиранням очікуючи його реакції. – Поділишся з нами прізвищем, Соколовський?

- З ким? – бурмоче, відкриваючи коробку.

    Майже не дихаю, коли Адам бере в руки маленькі білі шкарпеточки, найменші, які змогла знайти у дитячому магазині, коли поверталася з клініки, та розглядає так, наче ніколи нічого подібного не бачив. Тоді повертає погляд знову до вмісту, де лежить тест на вагітність та чорно-біла картка зі знімком з УЗД.

- Татку, зустрінемося у тебе на ручках через сім місяців, - зачитує вголос надпис, який я лишила. – Каміло… - підіймає погляд, який не можу розпізнати, від чого хвилювання охоплює ще більше. – Це… Я… Ти… Ти…

- Я вагітна, - випалюю, долаючи свою нервозність і його розгубленість.

   У наступну секунду Адам захоплює мене в міцні обійми. Тулить до себе так, що подих збивається.

- Ти радий? – запитую пошепки після тривалої мовчанки та обіймів, з яких він мене так і не випустив.

- Щасливий, - так само шепоче, лише трохи відсторонюючись, та притискається своїм чолом до мого. – Невимовно. Несамовито. Шалено. Дякую…

- Це я тобі маю дякувати, коханий, - відсторонююся, аби зловити його погляд. – Ти змусив мене подивитися на життя інакше, зрозуміти, що маю можливість обирати, і я ні секунди не шкодую, що обрала тебе. Ти став тим, хто запалив для мене зорі і створив нову, - прикладаю його долоню до живота. – У наших дітей буде найкращий тато. Тимур уже його має, а у крихітки всередині мене ще буде безліч можливостей у цьому переконатися.

- У мене немає слів… Боже… Дякую. Я вас не підведу, обіцяю. Ти, нарешті,  вийдеш за мене?

- Вийду. Час настав, любий. Але за однієї умови.

- Якщо це не хтось третій у нашому ліжку або бажання завести ще одного кота – я на все згідний, якщо у тебе буде моє прізвище.

- Ну, не стану нагадувати, що й вашого з Тимуром Персика я не погоджувалася забирати, і хтось третій у нашому ліжку завжди буде. Навіть четвертий – хіба ми маємо намір змінювати наш ранковий ритуал? Та моя умова дещо інша. Адаме, я не хочу пафосного весілля. Уся ця метушня з сукнею, запрошеннями і тому подібним досі змушує здригатися від спогадів.

- Мені абсолютно байдуже за яких умов ти станеш моєю дружиною. Тому якщо ти говорила серйозно, тоді давай запізнимося на день народження моїх хрещениць і заїдемо до РАЦСу.

- Але ж ти розумієш, що потрібно буде зачекати ще місяць?

- І хто придумав такі дурні правила?

   Як і у перший раз, коли переступила поріг цієї квартири, Адам підхоплює мене та несе до спальні, жадібно впиваючись в губи. Поцілунок з ніжного стає пристрасним, розпалює до межі бажання відчути його всередині. Адам сідає на край ліжка, всаджуючи мене на свої стегна. Притягує ще ближче, підіймаючи мою сукню до талії, та стискає сідниці.

- Так ми дуже запізнимося, - рвано видихаю, коли його вуста опиняються на шиї. Розумію, що й сама не можу зупинитися, адже руки уже розстібають блискавку на його штанах.

- Вони зрозуміють… Стривай, - стискає пальці на моїй руці, котрою вже встигла обхопити його ерекцію. – А можна? Ми не нашкодимо?

- Можна, - видихаю у його губи та проходжуся рукою вгору і вниз по усій довжині.

- Зажди, - відхиляється та відсовує шухляду у приліжковій тумбі, щось дістає, перехоплює мою праву руку та швидко натягує на безіменний палець каблучку. – Тепер можна продовжити.

   Витріщаюся на прикрасу із білого золота з прозорим камінцем. 

- І як давно вона там лежить? – вилітає безглузде запитання.

- З дня першої невдалої пропозиції. І кожну наступну сподівався, що ти погодишся.

- А ця вдала? Ти одягнув на мене обручку, коли іншою рукою я стискала твій член. Як про таке батькам і дітям розповідати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍