Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Айван

Діставши довгу трубку з гострим вістрям, я щосили встромив її у бік Драна, пробиваючи товсту шкіру.

Вливши отруту, відійшов подалі й затамувавши подих, очікував на результат.

Чорна тварюка завила і сіпнулася всім своїм незграбним тілом, довгі кігті шкребли підлогу клітки. І щось дивне було в тому, як моє тіло зреагувало на цей крик болю, я майже відчув жалість до цього монстра.

Висмикнувши трубку, відійшов.

Раптово Дран замовк і застиг, від рани потягнулися довгі синьо-білі сполохи, що буквально пломеніли на чорній шкірі.

Він втупився мені в очі важким поглядом, сповненим первісного жаху.

Хотілося вийти звідси, та я змусив себе стояти.

Хвилини минали – сяйво розповсюджувалося вкриваючи все тіло Драна.

Ноги монстра підкосилися. Він впав на підлогу клітки. З ніздрів вирвався останній хриплий видих і все скінчилося.

Я мав би відчути радість, але не відчував нічого. Мозок холодно оцінював скільки нам знадобиться відьом, щоб створити якомога більше такого зілля. Багато.

Та це не мало значення, тільки життя, що ми врятуємо мають значення. Треба збирати загони й вирушати, треба завдати удару першими. Навряд чи відьми чекають на напад і Кривава стіна нам не перешкода. Хоча, напевно я цього не знав. Чи може бути таке, що крізь неї не пробитися?

Повернувшись спиною до мертвого Драна, піднявся на гору.

Їсти не хотілося – я і так витратив забагато часу. Слід Данаї вже, певно, зовсім зник.

Прихопивши сукню відьми, ту саму що я розірвав, оскільки саме на ній була її кров, вийшов із замку і покликав Райна.

Не довіряючи сам собі, я направив Дейніда по сліду Данаї.

Судячи з того, що Райн спершу кинувся до купи листя під вікном другого поверху, вона знову зістрибнула вниз. Скоріше за все, боялася вийти через двері.

Дейнід біг вперед все далі й далі. Я навіть трохи здивувався, що дівчина спромоглася так далеко зайти. Минулого разу це їй не вдалося. До того ж, судячи з відбитків ніг, вона кульгала.

Зуби самі собою стислися. От дурепа!

Нарешті Райн зупинився біля широкого дерева. Він кружляв, утім, далі не біг.

Значить, тут вона і відкрила перехід.

Та дивним було те, що я ніде не бачив випаленої вщент землі. Зазвичай, саме такий слід вони залишали.

Я роззирнувся, походив навколо – знову нічого.

Коли несподівано побачив чорні глевкі плями. Чотири штуки.

Що б це могло бути? Відповіді я не знав, та це точно не сліди відкриття переходу. Може, відьмі хтось допоміг? Може, вона сама не змогла відкрити перехід, сил забракло – от і покликала когось на допомогу?

Може й так, та в такому разі, чому б їм їй допомагати, якщо вони самі її викинули?

Питання, питання, одні питання!

Зрозуміло одне – відьма втікла і тепер, мені потрібно шукати нових, а там, цілком можливо, і Данаю знайду. Мої губи самі собою вигнулися у хижому вищирі.

Подивимося, як ти тоді заговориш, відьмо!

Назад ми їхали швидко, та мою увагу привернув натовп на центральній площі. Не те щоб там зазвичай не бувало багато народу, але зараз, щось вочевидь привернуло їхню увагу. Стояла неприродна тиша, в якій час від часу, лунав хрипкий голос.

Я прислухався, під'їжджаючи ближче.

– Ніхто, ніхто не врятується, коли вони прийдуть! А вони от-от прорвуть печатку темної брами!

Злізши з Дейніда, відправив його до замку.

Народ розступався переді мною і я побачив жінку.

Очі в неї були молочно-білі, наче затягнуті пеленою. Довге сиве волосся спускалося до самих ніг. Сіра пряма сукня безформним саваном приховувала тіло.

Провидиця!

Я скривився, наче від зубного болю. Терпіти їх не можу – паскуди не можуть передбачати появу наступної зірки в небі, а беруться передрікати долю народів!

Я вже хотів наказати вартовим викинути її з міста, коли жінка впала на землю і дико закричала:

– Чорна смерть! Чорна смерть! Вершники! Вершники! Вони йдуть, вони йдуть!

Я застиг і мимоволі пригадав видіння, що бачив вночі.

Треба забрати її до замку, нехай там розкаже, що вона бачить. Махнувши рукою, я дав знак вартовим, щоб вони схопили жінку і притягнули до замку.

Народ навколо зашумів, заколихався, утім поволі почав розходитись.

В замку я застав не тільки Армана, а ще й майже всіх членів Ради.

– І де ж ваша відьма, Айван Кривавий? – уїдливо спитав Ежен Чорний.

Не було сенсу брехати.

– Втікла. – в залі піднявся шум.

– Як, як ти міг це допустити, спершу ця вистава вчора, а тепер, вона ще й втекла! Що б сказав твій батько! – закричав Ротер Вогняний.

Я стенув плечима.

– Чесно кажучи й гадки не маю, та це і не має значення, я нарешті знайшов спосіб вбивати Дранів. Поєднуючи відьомську магію, трави та отруту, я отримав зілля, що вбиває цих тварюк.

В залі здійнявся ґвалт.

– І що, це справді так? – спитав Батько Армана – А що як відьма просто тебе зачарувала?

– О, повірте, це їй навряд би вдалося.

– Тоді, як ти зміг використати магію? Всі ми знаємо, що драконоборці поглиначі, але ніхто з нас магію не використовує. – проговорив Мисливець.

– А я зумів! Зумів! – гаркнув у відповідь – Я брав магію у відьми й використовував її, щоб зробити отруту для Дранів.

– То ти просто голову нам дурив, коли казав, що вона нам потрібна, щоб зілля варити? – спитав Вогняний.

– Зілля вона теж варила і ви чудово про це знаєте.

– А може, ви тепер і не драконоборець зовсім! – уїдливо спитав Ежен Чорний.

– І хто ж я на вашу думку? – спитав холодно.

– Відьмак! – зло вигукнув батько Армана.

– Тату… – почав Арман, та я його перебив.

– Не знаю, Ежен Чорний чи говорить зараз замість вас ваша образа, та я не відьмак, зовсім. Я не можу пояснити, чому здатен використовувати магію, що забираю у відьом, це вийшло саме по собі. Утім, що я знаю, так це те, що у мене в підвалі лежить мертвий Дран, і якщо ми не хочемо до кінця життя битися з ними й втрачати своїх людей, нам потрібні відьми. І побільше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍