Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Вона тяжко дихала, голос її переривався, а тіло тремтіло.

– Ти…ти пам'ятаєш, що я змушувала тебе пити зілля, те бридке, після нього, ти ще тижнями лежала у ліжку не в змозі встати?

– Так, звичайно. – відповіла я тихо.

Та і як таке забудеш? Я завжди думала, що це ще один вид тортур, які придумала для мене моя матінка. Гадала, вона не сміє вбити мене відкрито, бо її накажуть, тож труїть мене потихеньку.

– Я… я знайшла один рецепт, що не дає дару й силі відьми рости і робить його просто мізерним… Таким, що й самі відьми не зможуть щось помітити. Тож, я давала його тобі… Щоб ти жила, Даная! – мати закашлялась і я із жахом побачила кров на її губах.

– Та я не могла не карати тебе начебто за те, що ти така бездарна. Якби хоч хтось побачив мою любов до тебе, вони б щось запідозрили, обов'язково. Відьми… Вони не знають любові, тільки вигода, але я завжди любила вас – тебе і Фредеріка.

Я затремтіла всім тілом.

– Якби ті відьмаки, яких я брала за чоловіків побачили, що я балую тебе або ж обіймаю… Я боялася, що вони зрозуміють, що за зілля я тобі даю. І я… Після того, що сталося з Фредеріком, я була щаслива, що тебе вирішили не вбивати, а просто вигнали. Я думала, твій дар заснув навіки. Я сама підкинула тобі спогад про той дім в лісі. Про нього ніхто не знав, відьми там майже ніколи не селилися, тільки колись дуже давно, я і сама дізналася випадково. Та вони… Рада… Вони знайшли тебе і… і я більше не зможу тобі допомогти… не зможу… – вона знову знайшлася кашлем, а потім густий потік крові полився в неї з рота.

– Черепус! Черепус! – у відчаї закричала я – Що мені робити?

– Нічого Даная, ти нічого не зможеш зробити, закляття німоти вбиває її, вона бориться з ним, та воно її вб'є.

Нарешті кров зупинилася і рвано вдихнувши, мати знову заговорила:

– Прости мені…. Прости…. – сказала вона так тихо, що мені довелося схилитися зовсім близько.

– Я люблю те… – її очі закотилася, руки хапали повітря, ноги сіпалися.

Я намагалася якось втримати її, та це мені майже не вдавалося. Нарешті, вона затихла. Все ще не розуміючи, що тільки що сталося, я щосили затрясла бездиханне тіло.

– Мамо, мамо! – кричала я знову і знову.

– Відпусти, її Даная, відпусти. – тихо заговорив Черепус – Вона померла, ти вся у крові.

Та я не відповідала, обійнявши голову жінки, яку все життя вважала найжахливішою матір'ю, яку тільки можна уявити, я розгойдувалась взад і вперед.

Сльози самі котилися з очей. Чому, чому вона ніколи просто мені всього не пояснила? Мені б було легше терпіти весь той біль! Я б знала, що в неї нема вибору!

Я ані на мить не допустила думки, що мати збрехала – ні. Вона казала правду.

Якщо я відрізнялася, то найменша підозра привела б мене на засідання ради, а потім на жертовник, посеред могильника.

Та невже, невже, вона не могла хоча б вдома не вдавати з себе чудовисько?

Я не знала відповіді на це питання. І вона сказала, що вбила батька через це. А я завжди гадала, що мати принесла його в жертву через власні амбіції, оскільки вдруге вона вийшла заміж за одного з верховних відьмаків. Я не розуміла тоді чому. Та тепер, розумію, що мати могла і не хотіти, утім, їм не відмовляють.

Врешті-решт, він сам її кинув і в замку стало наче трохи світліше.

А потім був ще один, не такий важний, та все одно. А пізніше з'явився Фредерік – мій брат.

І я вперше дізналася, що таке ревнощі.

Мати хоч і була з ним суворою, та все одно не такою, як зі мною. Його вона вчила заклять, з ним вечеряла і навіть, о, диво – сміялася!

Все це було недосяжним для мене. Тож, і не дивно, що через деякий час, я почала уникати брата. Я ніколи не ненавиділа його, навпаки – любила, та мені не було місця поряд з ними і я це добре розуміла.

А потім… А потім, сталося те, що сталося.

Щось болісно штрикнуло мене.

– Даная, відпусти її вже нарешті, ти не даєш духу покинути тіло. Ти ж не хочеш, щоб її катували ще й після смерті?

Неохоче, я випустила мати з обіймів і тої ж миті, легка чорна хмара заклубилася над її тілом.

Трохи затримавшись, злетіла вгору і щезла.

– Що ж, тепер сподіватись нам точно нема на кого. – знову заговорив Черепус.

Я тільки кивнула, напружено роздумуючи на якого первісного дракона Леон притягнув сюди мене. І не тільки мене, а ще й вочевидь, досмерті закатував мою матір.

Питання, на які в мене не було жодної відповіді.

 

 

Привіт мої любі! Ця глава, для багатьох, як і для самої авторки, є складною, але історія в нас така.

Дякую, що читаєте і підтримуєте мене своїми коментарями)

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно