Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

знову відрядять до суміжників на ЗБОМ – можемо знов зустрітися. Хочеш?

Потупившись, Олег заперечно мотнув головою.

– Ну, не хочеш – то як знаєш. Піду я, так. І-і-і… дякую тобі, звісно.

– За що?

– За Евку з Касею. За те, що взявся супроводжувати їхні тіла…

– Заткнися, Академіку! Будь ласка, заткнися! – Олег знов підвів очі на колишнього однокурсника. – Ці сестрички були справжніми, не те, що ти, брехун чортів, лицемір!.. Жили по-справжньому, на повну, тоді як ти…

– А ще я вдячний тобі за останні слова Евки про вектор. Ти й не уявляєш, наскільки це для мене важливо.

– Для тебе?.. Це?.. – Олег нічого не розумів. – Але ж Евка сказала це нам з Чечиком, а тебе там і близько не було.

– Нічого ти не розумієш, – заперечив Спартак. – Вони з Касею завжди були отакими цілеспрямованими. Не вміли інакше. Це я обхідні шляхи шукати міг. Як ти кажеш – лицемірити. Брехати. Піддурювати. Хоча, здавалося б, мало б бути навпаки. Але сталося так, що я спіймався у власну пастку. Евки вже все одно нема…

Він помовчав, після чого раптом заговорив дуже швидко й уривчасто:

– Збився я. Плутав, плутав і заплутався. Збився зі шляху, розумієш?.. Є одна справа. Дуже заплутана. Там до правди докопатися… Якщо захочеш, і те дуже важко. Бо всі бояться. І говорити, й навіть думати про те. Я майже два десятиліття, вважай, докопуюсь…

– Ти-и-и?! Два десятиліття?! – Олег розгублено кліпав очима. – Та тобі ж самому всього лише…

– Так, мені двадцять чотири, – кивнув Спартак, – а про справу цю я вперше почув у п’ятирічному віці. Отож істини я добиваюся вже дев’ятнадцять років, коли вже бути точним.

– І що ж то за справа така, якщо не секрет?

Він дійсно не міг уявити, до якої такої істини намагається докопатися цей всезнайка… можна сказати – живий енциклопедист.

– Поки що секрет, бо досі кінці з кінцями у мене не сходилися. А от коли ти передав Евчині слова про вектор… Саме тоді дещо почало вимальовуватися! Ну так, я розумію: вона мала на увазі себе з сестрою. Кася попереду, Евка позаду, вони удвох рухаються вперед – от що таке вектор в її розумінні. Однак для мене… О-о-о, це знаєш, яка моцна ідея!..

Спартакові очі округлилися, він чомусь здійняв обличчя до неба й мовив із загадковим виглядом:

– Так-так, це направду має бути вектор, котрий проходить через рейперні точки!.. Від точки до точки, від точки до точки – але тільки вперед, вперед!.. Ох, Евко моя, Евко, ти навіть у такий спосіб мене підтримала… А ти передав мені ці її слова! Останні слова до мене… для мене… Дивно, хіба ж ні?

Проговоривши цю нісенітницю, Спартак раптово, без жодного переходу урочисто продекламував іще одну строфу з пісні Макаревича:

И пусть сегодня дней осталось мало,

И выпал снег, и кровь не горяча –

Я в сотый раз опять начну сначала,

Пока не меркнет свет, пока горит свеча.

Й махнувши рукою, перебіг через дорогу та попрямував вулицею, що вела до Заводу будівельно-оздоблювальних машин.

«Перший відділ» Дніпропетровського заводу холодильників, Дніпропетровськ, 6 листопада 1987 року

У двері кабінету обережно постукали. Зробивши Володимирові відповідний знак, Олександр Данилович гукнув:

– Заходьте!

Коли ж поріг переступила молода жінка, мовив стримано:

– Слухаю вас. Хто ви, з якого питання? Представтесь, будь ласка.

Хоча насправді він одразу ж упізнав прибулу за фотографією, яку один-єдиний раз бачив в особовій справі, проте сказав те, що мусив говорити в цій ситуації. Нічого не вдієш – інструкція!..

– Моє прізвище Ткач. Мене викликали на завод у справах, отож я…

– Ага, то ваше прізвище Ткач?..

– Так.

– Арміна Янівна?

– Так-так.

– А дівоче прізвище у вас яке?

– Затируха.

– Ага-а-а… Були Затирухою, стали Ткач. Усе правильно?

– Усе правильно, але-е-е…

І вона подивилася на Олександра Даниловича якось запитально.

– Вам щось незрозуміло, Арміно Янівно? – негайно відгукнувся той.

– Та-а-а… не те щоб незрозуміло.

– А що тоді?

– Чи не можна так, щоб якось швидше?

Тепер молода жінка посміхнулася чарівливою, як вона вважала, білозубою посмішкою від вуха до вуха, при цьому кокетливо схиливши голову до лівого плічка. «Ну й лисиця! Ви тільки гляньте на неї, яка хитрунка», – подумав Олександр Данилович, спокійно вдивляючись у загадкову глибину примружених оченяток громадянки Ткач. При цьому з глибин пам’яті раптово сплив спогад про те, як колись давно, ще до війни, його навчала покійна вже матінка: «Бійся, синку, жінок з величезною пащекою – вони тебе не замислюючись зжеруть і кістки твої пережують». Згадав про це, бо замість милої посмішки у громадянки Ткач вийшов саме такий вишкір хижої пащеки, про який його попереджали ще в дитинстві.

Отже, либишся, стерво?! Вічками примруженими стріляєш на нього – на підполковника держбезпеки?! Гадаєш, що ти така вже чарівна, що й погляду не відвести?.. Ну, стривай-но, стривай! Зараз тобі буде…

– Річ у тім, Арміно Янівно, що швидше у нас із вами не вийде, – спокійно мовив Олександр Данилович.

– А-а-а… чому?.. Це якось пов’язано?.. – й вона перевела погляд на Володимира Вікторовича, який мовчки, зі схрещеними на грудях руками сидів у затіненому шторою кутку кабінету.

– З Володею? А ви хіба знайомі?

– Ні-і-і, – вона знов озирнулася до затіненого кутка.

– Правильно, незнайомі. Ви й зі мною бачитеся вперше. А тому сідайте отут, навпроти мене. І давайте познайомимося ближче.

– А все ж таки як би так скоріше?..

І хоч вона перестала шкіритися милою чи то лисячою, чи то вовчою посмішкою й, навпаки, невдоволено напнула губи, тим не менш з покірним виглядом опустилася на запропонований стілець. Втім, не вийде! Підполковник держбезпеки Ненашев достатньо досвідчений, щоб відрізнити удавану покору від справжньої. А тому пограймо з нею у свою гру…

– Навіщо цей поспіх, Арміно Янівно? Поспіх нам ні до чого, – спокійно заперечив він.

– Вам – можливо. А у мене синок вдома…

– Син?

– Так. Я ж перебуваю у декретній відпустці, як оце мене раптом викликали до профкому. Сьогодні п’ятниця, короткий день – бо завтра свято. Тому оскільки після обіду все жіноцтво розходиться по домівках… Ну-у-у, ви ж розумієте…

– Авжеж розумію. А чоловіки йдуть додому о п’ятнадцятій нуль-нуль.

– Саме так. Отож зайти до профкому мене просили неодмінно зранку. Я думала, що це пов’язано зі святом, отож і приїхала. А мені кажуть: це не до нас, зайди до «першого відділу». Я не розумію…

– Але ж, Арміно Янівно, це аж ніяк не пов’язано з вашим сином!

– Як же не пов’язано?! Як так не пов’язано?! А як раптом прокинеться?

– Скільки йому?

– Один рік.

– Ну от, бачте! Він уже достатньо