Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– «Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед». От що вона сказала під час сходження, коли їхня зв’язка наздогнала нас із Чечиком.
– Що ти сказав?..
– «Ми – це вектор», – повторив Олег останні слова загиблої.
– Отже, вектор?
– Так.
Замість відповіді Академік поплескав його по коліну, потім відвернувся й замовк. Олег довго чекав на продовження, та щойно зібрався спитати щось, як Спартак співуче продекламував:
Бывают дни, когда опустишь руки,
И нет ни слов, ни музыки, ни сил.
В такие дни я был с собой в разлуке
И никого помочь мне не просил.
И я хотел идти куда попало,
Закрыть свой дом и не найти ключа.
Но верил я – не все еще пропало,
Пока не меркнет свет, пока горит свеча…[97]
– Чого-чого?! – Олег не вірив власним вухам. – Ти що, хочеш сказати, нібито «Машину врємєні» потайки слухаєш?!
– Якщо хочеш, можу тобі напам’ять продекламувати таке, про що ти б ніколи не подумав, ніби я колись це читав або слухав, – дивак із загадковим виглядом посміхнувся і знов поплескав товариша по коліну.
– Але ж «Машину врємєні» в пресі он як шельмують, про них же не одна розгромна стаття вийшла…
– Ну то й що?
– Але ж ти відмінник! Активіст! Цей, як його… «Прожектор» – от!
– Знаєш що… Я постійно попереджав усіх вас, моїх одногрупників: дайте попервах інститут закінчити – тоді розпочнеться зовсім інше життя. Попереджав же, от скажи? Тільки чесно, без дурні всякої. Ну-у-у?..
– Так, але… – і скрививши губи, Олег повільно промимрив: – Але ж виходить… виходить, що-о-о… ти всіх надурив, хіба ні?
– Червоний диплом у мене в кишені. Навчання позаду, тепер почалося реальне життя, як я і казав. Отож тепер я справжній.
– Ні-і-і, але ж ти!..
– Не віриш? Досі не віриш?
Олег заперечливо покрутив головою.
– Гаразд, – і Академік запропонував: – Якщо хочеш, то я зараз же на вибір продекламую тобі не тільки «Машину врємєні» чи «Наутилус Помпіліус», але й Окуджаву, Висоцького, Галича, Кукіна, Городницького, Візбора. Ще можу Токарєва і Дольського, проте їхня творчість мені якось не дуже, отож я знаю небагато їхніх пісень. Ну то як?..
– Та пішов ти, Академік чортів! – Олег аж відсунувся від колишнього однокурсника на інший кінець лавки. – У нас тут не іспит, зрештою, а я не викладач, щоб перевіряти твої знання. Та й загалом, ти сам сказав, що інститут лишився позаду, немов страшний сон.
– Чому це раптом «страшний сон»?! Ти ж стільки блоків цигарок викурив разом з товаришами!.. Стільки лекцій просидів, розписуючи «пулю»… А на гітарі скільки бренькав… Та й дівчину змінив не одну, наскільки я знаю. Хіба ж «страшний сон» таким буває?
– Зате тепер мене сюди, у Дніпрорудне, запхали! Я тут уже рік відішачив, а ще два попереду! А тебе в Києві зали- шили.
– Ну-у-у… Припустимо, мене теж у відділ електронно-променевого переплаву не взяли, незважаючи навіть на червоний диплом, – Спартак знизав плечима. – Наш завкафедрою все ж таки «настукав» у відділ кадрів ІЕЗ, що моя мама має «п’яту графу». Отож і довелося йти у конструкторське бюро, але то нічого, я знаю, що роблю.
– Ну й дурень! – з викликом промовив Олег. – Тебе ж на кафедрі залишити хотіли, треба було зголоситися – тоді б і горя не знав.
– Я знаю, що роблю, – зі спокійною твердістю повторив Спартак. Потім додав, хитро примруживши очі: – Зате я тепер сюди, до Дніпрорудного, у відрядження їжджу й можу до тебе в гості завітати принагідно.
– Та піш-ш-шов ти… лісом в обхід подалі!.. – тепер в Олеговому голосі бриніла непідробна злість. – Комсомольського активіста він п’ять років удавав, бачте… Лицемір чортів! С-с-сука!
– Кому стало гірше від того, що «Комсомольський прожектор» під моїм керівництвом перевіряв відвідуваність занять чи умови проживання іногородніх студентів у факультетському гуртожитку?
– Та ваші довбані перевірки!..
– Гаразд, давай так: ти можеш сказати, кого за моїм поданням відрахували з інституту чи виселили з гуртожитку? Хоча б одне конкретне прізвище?! Нумо?.. Давай називай, я чекаю. Тільки конкретно.
– Е-е-е… М-м-м…
Олег покрутив у повітрі розчепіреною долонею, але не знайшовся з відповіддю й мовив через губу:
– Я думав, що тобі подобається активничати. І всі так думали.
– А ти пригадай, скільки разів я просив вас не висувати мене на цю посаду?! Що, хіба ні, скажеш?..
– Так, ти просив про це, але…
– Але ви щоразу заперечували: «Якщо не висунемо у факультетське бюро комсомолу тебе – мусимо висунути іншого, а там ніхто не хоче працювати! А у тебе ж це так добре виходить!..»
– Так, але…
– Отже, ви мене самі висували всупереч моїм проханням! Тоді що за претензії до мене тепер?! Я просто виконував ту роботу, яку ви мені самі ж і доручали всі п’ять років, отак.
– І все одно ти чортів лицемір, слабак та імпотент.
– Щодо лицеміра, то ми вже все з’ясували, – Спартак раптом посерйознішав: – Диплом я отримав, доручену мені громадську роботу виконав, водночас нікому нічого особливо поганого не зробив. Хоча, як член факультетського бюро комсомолу, міг би. А от щодо слабака й імпотента…
Він пересмикнув плечима:
– Невже ти серйозно вважаєш, що всі ці роки ми з Евкою були б разом, якби сказане тобою було правдою?
– Так, поєднати тебе з Евкою – це, мабуть, найважче.
– А ти спробуй, спробуй! – хитро посміхнувся Спартак. – Одразу ж побачиш, що, не відкинувши фальшиві уявлення про мене, це не вдасться.
– Я й намагаюсь… і все ж не розумію тебе! Як так можна?! І навіщо?..
– Повір, на те була вагома причина.
– А може, ти зараз брешеш, га?! От чим доведеш, що тепер, оце переді мною ти справжній, а тоді брехав усім?
– Хоча б тим, що мене обрала така дівчина, якою була Евка Заремба. Ти ж у ній не сумніваєшся, так?..
– Та піш-ш-шов ти!.. Академік чортів.
Олег відчув, що мозок у нього закипає.
– Ну що ж, гаразд, – глянувши на простенький наручний годинник, Спартак нарешті підвівся з лавки. – Я так розумію, тобі й досі несила усвідомити, що насправді я не такий, яким ти звик мене бачити. Яким бачили мене всі однокурсники. А тому…
Запала невелика пауза.
– А тому, Олеже, я таки справді піду. Мені за годину треба бути у КБ Заводу будівельно-оздоблювальних машин, а ти… Тобі на яку зміну?
– На другу.
– На другу, то й на другу. Що ж, коли мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
