Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

Саме тоді Чечик трохи посміливішав і знов почав робити обережні закиди на адресу Евки. І знов дівчина не розгубилася, а відповіла в тому дусі, що її серце всерйоз і надійно віддане іншому хлопцеві, до якого «всяким козлам» не дотягнутися, скільки б вони не намагалися.

– Невже твій хлопець вищий, дужчий і спритніший за мене?.. – з явною недовірою поцікавився Чечик. На що отримав загадкову відповідь:

– Е-е-ех, знав би ти, якими талантами він наділений!..

– А чого ж він не з нами, талант твій? Чому ти зі старшою сестричкою по горах лазаєш, а не з бахуром своїм?! – не здавався спортсмен, ображений у найкращих почуттях відмовою гостроязикої Евки.

– Бо полюбляє повторювати: «Розумник в гору не піде – розумник гору обійде», – от чому.

– То він у тебе надто розумний, щоб альпінізмом займатися?! А ти, виходить, так собі, дурненька?..

– Нічого, нічого! Він розумний і завзятий, я красива і спритна – разом чудова пара виходить.

– А може, він просто слабак і тюхтій, тому й не ходить з тобою?

– Він – і раптом слабак?! – схоже, цього разу Евка серйозно образилася, бо пробурмотіла похмуро: – Знаєш, Чечику, м’язи – діло наживне: був би кістяк, а м’язи наростуть. А от ти як був дурнем, так дурнем і житимеш усе життя, й ніщо тобі не допоможе.

Той збирався заперечити, але в розмову втрутилася старша сестра Евки – Кася. Знаючи тепер усі подальші події, можна сміливо стверджувати, що зробила вона це абсолютно даремно! Бо Касина перепалка з гоноровим хлопцем завершилася викликом на своєрідну альпіністську дуель: яка з двох парних зв’язок швидше підніметься на Південну Ушбу – сестри Заремби або Чечик… ну-у-у, наприклад, з Фомичем, як називали поміж собою Олега Фомічова?! Однак хоча сперечальники вже встигли вдарити по руках, своє авторитетне слово був змушений сказати керівник групи:

– Та-а-ак, народе, а нумо припинили негайно! Що це за дуелі в моїй групі затіваються?! Щоб навіть не сміли помислити про подібне! Бо хто тільки рипнеться без мого відома – той залишиться в таборі й на вершину не піде… Я зрозуміло висловився чи ні?! Той у таборі сидітиме!

Чечик і Кася по черзі підтвердили, що все ясніше від ясного. Проте протягом наступних двох днів групі довелося перечікувати в наметах несподіваний циклон, і коли сперечальники гадали, що їх ніхто не бачить, то обмінювалися багатозначущими поглядами. Олег розумів, у чім річ, а тому не здивувався, коли ще до настання третього ранку відчув, що хтось невидимий у передсвітанковій темряві торсає його за плече.

– Чечику, ти збрендив?! – прошипів він крізь зуби.

– Не патякай, а збирайся, – відповів Чечик коротко.

– Але ж ти не хочеш застрягти під арештом у цьому таборі, коли до вершини лишається останній кидок!..

– Не хочу, звісно, тому давай, збирайся – розпочинаємо підйом!

– Але ж старшóй сказав, щоб ми навіть…

– Та пішов він на хрін, старшóй наш! – знов засичав крізь зуби Чечик. – Зате ми всіх обженемо. І цих зарозумілих сестричок Зарембочок обженемо насамперед. Нехай піднімаються у спільній зв’язці, якщо хочуть, а ми з тобою удвох ломонемося. Все, давай – щоб мені за три хвилини був готовий як штик!..

– А старшóй як же?..

– Нехай наздожене нас на підйомі й поверне в табір, якщо зможе.

Так і розпочалося їхнє самовільне сходження на вершину Південної Ушби. І свавільників таки наздогнали, коли вони вже встигли подолати метрів триста п’ятдесят або ж і всі чотириста. От тільки наздогнала їх не вся група під проводом старшóго, а лише… невгамовні сестрички Заремби!

– Ну що, хлопці, шахраюємо? Вирушаємо, коли всі ще сплять? – спитала Кася, коли відстань між двома зв’язками скоротилася настільки, що альпіністи могли почути одне одного, розмовляючи звичайним голосом, без крику (що в горах небезпечно).

– Нічого не шахраюємо, просто треба менше спати й не ловити ґав.

– То що, наше парі залишається в силі?

– Аякже! – посміхнувся Чечик. – Якщо дуель, то хай буде дуель. Побачите, як ми вас зробимо.

– Ні, це ми вас зробимо! Ми будемо там першими, а ви наковтаєтеся снігу з-під наших «кішок»[96], – зухвало підтримала сестру Евка. – Грузинською «Ушба» означає «Відьомська гора». А якщо «відьомська» – то це точно наша, а не ваша!..

– Ви дивіться, краще будьте обережнішими, – резонно зауважив Олег. – Два дні ондо як мело, снігом тепер усе позаліплено…

– Що, Фомичу, неохота програвати? – насмішкувато спитала Кася.

Евка ж додала задерикувато:

– Ми вам дали фору і все одно вас обставимо, бо ми – сестри Заремби, отак-от! Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед. Ви – тим паче.

Невідомо, про що в цю мить думав Чечик. Олег же звернув увагу, що дівчата піднімаються не по гребню, як вони, а зрізають трохи лівіше, по краю невеликої розколини. Такий шлях до вершини і справді був дещо коротшим… хоча й небезпечнішим.

А коли здолали іще метрів сто п’ятдесят – неподалік його голови раптом пролетіло з м’яким шумом щось важке. Олег вирішив, що то зірвалося каміння чи грудка снігу. Проте, перевівши погляд донизу, він побачив, що крутий сніжно-білий гірський схил прокреслили два паралельні криваво-червоні пунктири. Як з’ясувалося згодом, Кася вхопилася за ненадійний камінь і зірвалася, у Евки ж, яка страхувала старшу, підвів карабін на відтяжці: в момент різкого ривка, спричиненого падінням сестри, зламався через заводський дефект – невидиму ззовні каверну в металі… Отак Ушба підтвердила другий варіант перекладу своєї назви: «Гора-вбивця».

По закінченні КПІ Олега направили за розподілом на Запорізький залізорудний комбінат, отож він мусив би повертатися у Дніпрорудне. Тим не менш, відчуваючи певну провину за загибель сестер Заремб, він погодився разом із Чечиком супроводжувати їхні тіла до Києва. А там на нього очікував неабиякий сюрприз, коли на похороні альпіністок він ніс до носа зіткнувся з… Академіком, про якого через повсякденні клопоти давно вже й думати забув! Тоді-то і з’ясувалося, що саме йому молодша з сестер і віддала серце!.. Так-так, виявляється, тим самим розумакою, який у гору нізащо не піде й якого Евка не погодилася проміняти на спортсмена-красеня Чечика, був Спартак, його колишній однокурсник.

І це, чорт забирай, аж ніяк не вкладалося в образ записного зубрилки-відмінника та комсомольського активіста, який залишився в Олеговій голові після п’яти з половиною років навчання у політехнічному інституті! А те, що Академік завжди давав почитати свої конспекти і принагідно міг одним духом проковтнути півлітри оковитої… Ну, то у всіх бувають свої якісь дивацтва, що поробиш!..

Але все ж таки, що розгледіла в ньому Евка?! Олег мучився цим питанням цілий