Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

– Та що ви таке кажете?.. М-м-м… – вона трохи подумала і спитала: – А чи не підкажете, як до вас можна звертатися?

– Арміно Янівно, давайте домовимося: спочатку я розпитаю вас про все, що мене цікавить, а вже потім ви запитуватимете. Вам зрозуміло?

– Так… – тепер молодичка явно скисла.

– От і добре… Таким чином, ми з’ясували, що вашому синові вже цілий рік. А як його звуть?

– Йому одинадцять місяців, якщо точно, він у нас грудневий, – тихо промимрила вона. – А звати його Ростиком.

– О-о-о, так уже краще, – похвалив її Олександр Данилович. – Отже, Ростислав… А як чоловіка вашого звати? Чи ви раптом мати-одиначка?

– Ні-і-і, чому ж? Я заміжня, мій чоловік Ігнат Марленович працює інженером-економістом у відділі збуту на нашому ж заводі.

– Ага-а-а, он як!.. – Ненашев звично вдав здивування, хоча насправді був знайомий з особовими справами не тільки цієї жінки, але і її чоловіка та її свекра також. Особливо – зі справою останнього. Але на все свій час…

– Арміно Янівно, скажіть, чи заходили ви по дорозі сюди у відділ збуту до?.. – раптом подав голос Медвідь, продовжуючи ховатися в тіні.

– Володю! Навіщо?! – Олександр Данилович зробив пальцями такий рух, нібито вимикав тумблер. Адвокат негайно замовк, натомість хазяїн кабінету продовжив:

– Таким чином, запитання мого колеги не враховується. Краще про інше скажіть, Арміно Янівно: невже ви залишили вашого малолітнього сина вдома зовсім самого, без жодного нагляду?

– Та ні, звісно. Сусідка обіцяла пригледіти, якщо щось станеться.

– Ну от, бачите: сусідка! – вперше за час їхньої бесіди Ненашев розплився у посмішці. – А ви чомусь боїтеся.

– Так а раптом він прокинеться, плакати почне?..

– Ну, то сусідка його заспокоїть. Тим паче, у вашого чоловіка, мабуть, є батьки? Як і у вас?.. А сьогодні ж короткий день – самі знаєте.

– Ми живемо зі свекром, він удівець.

– Як його звати, не підкажете?

– Марленом Калениковичем.

– Отже, Ткач Марлен Каленикович?.. Це часом не той товариш Ткач, який завідує обласним кінопрокатом?

– Він самий. А я – його невістка.

– А ваш син Ростислав – його онук, чи не так?

– Так.

– А ваші батьки?

– Вони у Павлограді живуть. Мама на «Хіммаші» працює, тато – на «Павлоградзалізобетоні». Отож моя мама не може доглядати Ростика, тому…

– Ситуація цілком зрозуміла, – кивнув Ненашев, – але гадаю, що вашій сусідці не вперше, а, навпаки, частенько доводиться сидіти з вашим малолітнім сином. Отож нічого особливо жахливого не станеться, якщо вона посидить і сьогодні…

– Так-так, наша сусідка – вона добра жінка, і якщо треба…

Раптом молодичка замовкла й якось скоса, підозріло поглянула на Олександра Даниловича:

– Але з чого це ви вирішили, нібито їй доводиться часто…

– Ну-у-у, як же, як же! По всьому виходить, що вам необхідно вести господарство родини з трьох дорослих людей та однієї дитини – якщо я вірно порахував кількісний склад вашого сімейства Ткачів. А отже, вам не тільки по магазинах та на базар доводиться ходити, але й час від часу за пайками сюди, на ваш із чоловіком завод, заїжджати. У нього ж відділ збуту готової продукції, відповідальна посада. Хіба не так?

– Авжеж.

– От бачите! – й пересвідчившись, що молодичка вже повністю розслабилася і, ймовірно, втратила пильність, Ненашев завдав удару: – А ще ж на побачення доводиться бігати навіть частіше, ніж за пайками чи за дефіцитними речами, сюди, на завод.

– На які такі побачення?!

Витріщивши очі й трішки роззявивши свою зубасту пащеку, жінка виструнчилася так рвучко, що аж підскочила на своєму стільці.

– А з чого це ви дивуєтесь так, немовби й не в курсі зовсім? – дещо насмішкувато запитав у відповідь Олександр Данилович. – Чи ви гадали, що ми не знаємо про ці ваші фортеля?.. То дарма, Арміно Янівно, зовсім дарма! Нашому відомству все відомо. Зокрема, ми знаємо всіх так званих «дівчат» від першої до останньої. Знаємо, яка з них, коли й кого саме обслуговувала. Нехай різні дурепи по телевізору заявляють, що «в СРСР сексу нема», але ж наше відомство обізнано з ситуацією, так би мовити, на практиці.

Тепер вона затрусилася, немов одинокий осиковий листочок на сильному вітрі, й ледве спромоглася вичавити з себе:

– Я-а-а… не розумі-і-ію-у-у…

– Та невже?! – Ненашев знов удав здивування. – Тоді спробуйте пояснити, будь ласка, якого характеру стосунки виникли між вами і громадянином ФРН Нойманном Дітріхом Петером?

Нещасна молодиця помітно зблідла, дихання її почастішало, а голос помітно затремтів:

– З Дітріхом ми-и-и… ми-и-и…

– Арміно Янівно, чи здатні ви розпізнати підпис вашого чоловіка?

Вона охоче кивнула.

– Ну що ж, тоді ознайомтеся, будь ласка, з копією от цього протоколу.

Олександр Данилович простягнув їй через стіл кілька аркушів паперу і продовжив рівним спокійним тоном:

– До речі, якщо ви ходите на побачення з громадянином ФРН, то мусите знати, що ваше теперішнє прізвище німецькою звучить як «Вебер». Вас цей суб’єкт саме так і називає – «фрау Вебер»?.. Чи якось інакше?

– Я все одно нічого не розумію, – вона відірвала погляд від папірців, сколотих у лівому верхньому кутку скріпкою.

– Ну як же, як же, «фрау Вебер»… ой, перепрошую – Арміно Янівно! Як це не розумієте? Ось тут читайте. Ось тут і тут.

Гортаючи сторінки, вдягнений у цивільне підполковник почав тицяти пальцями в різні місця паперових аркушів, коментуючи при цьому:

– Ось тут і тут йдеться про те, що ви, громадянка Ткач Арміна Янівна, у дівоцтві – Затируха, встановили контакти з громадянином ФРН Нойманном Дітріхом Петером з метою надання йому послуг інтимного характеру в періоди його відряджень, коли він відвідує наше місто у справах своєї фірми. Отут сказано, що перший контакт між вами був встановлений з вашої власної ініціативи і без будь-якої сторонньої допомоги ще в лютому минулого року, коли ви перебували у відрядженні в Москві. Коли громадянин ФРН Нойманн Дітріх Петер торік у березні відвідав Дніпропетровськ, ви мали повторний інтимний контакт, після чого завагітніли та в грудні народили сина Ростислава, фізичним батьком якого є зовсім не ваш чоловік, а зазначений громадянин ФРН. А ось тут читайте: інтимних стосунків між вами та вашим чоловіком давно вже нема, оскільки останній побоюється ганебних хвороб, якими ви могли заразитися від вашого закордонного коханця… Й останнє: на кожній сторінці внизу, а також наприкінці протоколу стоїть підпис вашого чоловіка – Ткача Ігната Марленовича. Це його підпис чи ні?! Кажіть, Арміно Янівно! Його чи ні?..

Ненашев уважно спостерігав, як молодиця знов і знов перечитує сторінки протоколу, намагаючись второпати, навіщо власний чоловік так ганебно оббрехав її?! Хоча якщо подумати, то він, навпаки, намагався вигороджувати дружину. Нехай невміло, але ж саме вигороджувати!..

Справді, оскільки «в СРСР сексу нема»,