Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

й до смерті не за­бу­ду. А відтак вий­шов з кімна­ти, мов­би не хотів про йо­го й чу­ти. Я роз­повіла те все Ва­си­леві, більше жар­том, а він прос­то ка­зив­ся з лю­тості. «Це міщанська вузьког­лядність! - ка­зав. - Але, сла­ва бо­гу, що в ме­не сумління сильне і що я не трус. З ча­сом пок­ло­няться мені всі, побіда бу­де по моїй сто­роні. Я вже не той сфа­на­ти­зо­ва­ний ду­рак, який був давніше! Я євро­пеєць!…» І т. д.

Кімната освіче­на сла­бо.

Вона ле­жить змо­ре­на, і її гарні білі ру­ки зви­са­ють спле­тені без­сильно по­над край ото­ма­ни і відби­ва­ються блідо від тем­но­го її тла. В її душі за­па­ну­ва­ла якась пітьма, зда­ва­ло­ся, що од­на з її най­звучніших струн ур­ва­ла­ся.

- Хто ви­нен, хто ви­нен? - ше­ве­лять її ус­та і во­на пе­ре­ду­мує все на­но­во ту дум­ку, що в нім лю­би­ла свій на­род, рідну пісню свою, кот­рої час­ти­на по­то­ну­ла з ним в якусь без­дон­ну глибінь без­по­во­рот­но, і од­ним го­ло­сом ста­ло знов мен­ше… Хто ви­нен?

XVIІ

Чотири неділі пізніше вий­шла во­на з до­му, що­би по­ба­чи­ти йо­го вінчан­ня.

«Де лю­ди люб­ляться, там му­сить той ко­ри­ти­ся, що най­більше лю­бить», - пи­сав десь раз да­нець Якоб­сен. А що во­на лю­би­ла більше, то чер­га ко­ри­ти­ся при­па­да­ла на неї.

На суд­женій Ва­си­ля му­сить щось бу­ти, ко­ли він же­ниться з нею; во­на має пре­гар­но Ліста гра­ти.

Надворі погідно, теп­ло. В неї є охо­та по­гу­ля­ти на свіжім воз­дусі і аж потім піти в костьол. Во­на звер­тається в місто і йде го­лов­ною, яс­но освітле­ною ву­ли­цею. Пе­ред нею, за нею тис­нуться лю­ди. Во­на йде ско­ро, май­же без пла­ну. В її душі хмар­но, і во­на пот­ре­бує теп­ла і прос­то­ру…

По про­ході зай­шла в ла­тинський костьол. Тут ма­ло відбу­ва­ти­ся йо­го вінчан­ня.

Вступивши сю­ди, во­на зміни­ла­ся до гли­би­ни душі. Її на­па­ло страш­не зво­ру­шен­ня і якась про­пас­ни­ця. Костьол був ба­га­то освітле­ний, на­би­тий вид­ця­ми і пов­ний го­лос­но­го ше­по­ту. Якась див­на, а як їй зда­ва­ло­ся, гнітю­ча ат­мос­фе­ра на­пов­ня­ла йо­го. Го­лов­ний прес­тол, а рад­ше ве­ли­кий об­раз розп'ято­го Хрис­та на прес­толі, зда­вав­ся не­мов світлом об­ли­тий; а міська інтелігенція і ве­ли­ка ма­са знай­омих мо­ло­дої обс­ту­пи­ла йо­го зовсім. Всі ба­жа­ли мо­ло­дим лю­дям глядіти пря­мо в об­лич­чя.

Вона всу­ну­ла­ся та­кож близько прес­то­ла і схо­ва­ла­ся за якусь стар­шу да­му, що ви­чуб­ле­на, мов мо­ло­де дівча, пе­решіпту­ва­ла­ся без пе­рер­ви з своєю сусідкою.

Чувство га­ря­чо­го со­ро­му об­гор­ну­ло її, що й во­на на­хо­ди­ла­ся тут, і во­на хо­ва­ла­ся за цікаві да­ми, щоб її ніхто не замітив, їй зда­ва­ло­ся, що всі му­си­ли відчу­ти, що й во­на тут, і відга­да­ти при­чи­ну її при­хо­ду. Бо що ж приг­на­ло її сю­ди? Ах, прос­то сміх бе­ре!…

В посліднім часі во­на май­же чис­ли­ла го­ди­ни до сьогоднішнього ве­чо­ра, ну - і діжда­ла­ся вкінці йо­го! Ах, во­на бу­ла би са­ма з се­бе ре­го­та­ла­ся, що всі кру­гом неї обг­ля­да­ли­ся би за нею. І чи не вар­то бу­ло заг­ля­ну­ти їй в ли­це? Чи та­кий кінець не був інте­рес­ний?

Вона схи­ли­ла го­ло­ву бо­яз­ко за спи­ну да­ми, що пе­ред нею сто­яла, і май­же не ва­жи­ла­ся ди­ви­ти­ся на зібра­них. Во­ни жда­ли в цікавій не­тер­пе­ли­вості, заг­ля­да­ючи раз по раз до вхо­до­вих две­рей. Скілько то їх бу­ло, жінок і муж­чин! Завсігди суть це лиш жінки й муж­чи­ни! А як блідо й втом­ле­но і скорб­но виг­ля­да­ли ли­ця де­кот­рих жінок! Май­же всі во­ни, - ду­ма­ла во­на, - сто­яли та­кож раз тут, скла­да­ли при­ся­ги «вірності» і здо­бу­ли собі тим «історію». Те­пер сто­ять і ждуть.

Чого ждуть? Що ж хо­тять во­ни ба­чи­ти? Чи це якась но­ви­на для них? Ко­ли б їх всіх історію злу­чив до­ку­пи, то вий­шло би од­но і те са­ме. Во­на уло­жи­ла би жит­тя кож­дої в му­зи­ку. Напр., в со­на­ти, в етю­ди без закінчень, в пре­людії… а її історія? Ба! З нею ма­ла­ся річ інак­ше. В неї не бу­ло історії, бо в неї не бу­ло фактів, і то­му вий­шла би хіба якась хи­мер­на фан­тазія, кот­рої не вмів би навіть кож­дий грач відог­ра­ти, хіба яка ви­баг­ли­ва або розст­роєна ду­ша…

І їй діється так, мов­би над її жіно­чою гідністю глу­зу­ва­ли й зну­ща­ли­ся, мов­би до­ля кпи­ла собі з неї, бо хто ж та­ка во­на? Або то, що приг­на­ло її нині сю­ди…

«Де лю­ди люб­ляться, там му­сить той ко­ри­ти­ся, кот­рий най­більше лю­бить», - відоз­ва­ло­ся в її душі, мов у відповідь, і во­на усміхну­ла­ся гор­дим, гірким усміхом.

Це бу­ла хоч роз­ра­да, якої не стрічається щод­ня.

Внутрі костьолу нас­тав рух і - «Во­ни йдуть! во­ни йдуть!», про­нес­ло­ся з уст до уст.

Зимні дрожі пробіга­ють її тілом, і во­на чує, як їй відсту­пає вся кров з ли­ця, але на­раз по­чу­ває в собі і чуд­ну си­лу і з су­по­коєм, їй самій нез­ро­зумілим, всту­пає в пер­ший ряд видців ко­ло прес­то­лу.

Вони дійсно над­хо­ди­ли.

Довга шов­ко­ва сук­ня мо­ло­дої ше­лес­тить ост­ро по камінних пли­тах, - зна­ти, що во­ни збли­жа­ються. Все здер­жує віддих, щоб приг­ля­ну­ти­ся всьому док­лад­но і не втра­ти­ти з очей і най­нез­начнішої дрібниці. Вкінці во­ни вже тут і ста­ну­ли пе­ред прес­то­лом. Бо­же, що за по­важ­на хви­ли­на!

Довкола ти­хо. Свя­ще­ник при­ла­год­жується до вінчан­ня, звер­тається по щось до прес­то­лу.

Гарне ли­це мо­ло­до­го якесь сум­не і нес­покійне, а во­на виг­ля­дає щас­ли­во.

Вона ве­ли­ка. Спи­на в неї дов­га, за­ок­руг­ле­на. В цілості ро­бить вра­жен­ня тем­но-пон­со­вої рожі, буй­ної кра­си, кот­ра в га­ря­чих, со­няч­них хви­ли­нах здається прос­то жар­кою… Її ве­ликі чорні очі не­мов по­жи­ра­ють усе, на що впа­дуть, і сіяють якимсь див­ним, хо­лод­ним блис­ком. Але во­на гар­на.

А він? Йо­му чо­гось прик­ро, чується не своїм, май­же приг­не­те­ним. Чи тут не­ма ніко­го з йо­го лю­дей, ко­гось та­ко­го, хто би хоч че­рез оцю хви­ли­ну був з ним, як од­на ду­ша і од­на дум­ка, між всіма ти­ми гос­тя­ми і її крев­ни­ми? Він та­кий чу­жий! А оця, з кот­рою має про­жи­ва­ти цілий свій вік і кот­ру він влас­ти­во так ма­ло знає, здається йо­му та­кож та­кою чу­жою! Він про­сив своїх то­ва­ришів і де­які при­рек­ли яви­ти­ся до «це­ре­монії», але, ма­буть, жо­ден з них не до­дер­жав сло­ва і не явив­ся. Ну, він їм цього не за­бу­де, це за­по­га­но, і він обг­ля­дається з болісно змор­ще­ним чо­лом, чи не по­ба­чить ко­го, і на­раз - зат­ремтів.

Вона! Во­на тут, прий­шла!

Ніколи в житті не зля­кав­ся він так ду­же, як в цій хви­лині, але й ніко­ли не відчув уд­ру­ге та­ко­го жа­лю, як те­пер. Йо­го сер­це про­шиб біль. «Во­на, во­на, во­на!» - співа­ло в нім, і він ди­вив­ся на неї, мов без­тям­ки, і, ма­буть, не за­бу­де її виг­ля­ду й до смерті. Ши­ро­ко