Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

Швидка допомога відвезла його в лікарню. Перед смертю він хоче зробити якесь важливе повідомлення.

За якусь мить я був готовий до виїзду.

— Його помістили в окрему кімнату?

— Невже він не додумається до цього! — блиснув очима Скала.

— Хто «він»?

— Карличек! — образився Скала. — Це ж при ньому Гадраба знепритомнів! Карличек і наказав відвезти його до лікарні… Без вашого Карличка, видно, вода ніде не освятиться!

21

Автомобіль мчав щодуху. Скала ніяк не міг заспокоїтись.

— От ще мені біда! І знову винен отой правнук Фауста! Хіба ж за ним уженешся! Слава богу, що ще нічого не трапилось з Йозефом Бочеком.

Карличек чекав нас біля лікарні. Він вліз на переднє сидіння, причинив дверцята і, відсапуючись, сказав:

— Поїхали! Все вже готове!

— Зараз побачимо! — загрозливо промовив Скала.

Ми в'їхали на територію парку, де знаходилась лікарня. Карличек спрямував машину до розташованого в глибині самотнього корпусу. Не встигли ми зупинитись, як він вистрибнув і побіг по сходинках. Біля дверей нас зустріло двоє. В одного висіла довга шкіряна сумка через плече.

Трохи далі прогулювався молодий лікар з сигаретою в зубах. Наблизившись, він сказав:

— Знову знепритомнів. Доведеться кілька хвилин зачекати.

— Хворий може померти? — запитав Скала. Лікар мовчки знизав плечима.

— Бачите, Карличку! — докірливо кинув Скала. Той засмучено кивнув.

— Товаришу старший лейтенант! Гадрабу все одно довелось би розпитувати про все. Просто він був схвильований подіями на роботі… А якби це сталося під час допиту в управлінні безпеки! Що б тоді…

— Навіщо ж вам було лізти до нього із своїми запитаннями?

— Хто знав… Я тільки поцікавився, чому він сказав нам неправду.

— А він — що?

— З ним і стався приступ.

— Він хоч що-небудь сказав?

— Лише глибоко зітхнув.

Скала стиснув зуби і злісно зауважив:

— Що й казати, ви вправний слідчий!

— Йому вже ввели камфору і дали випити ліки. Він мусить жити.

— Це буде більшим щастям для вас, аніж для нього.

Лікар зазирнув у палату і дав знак, що можна ввійти. Сам він кудись одійшов.

В кімнаті стояло четверо ліжок. Троє порожніх, а четверте — з Юліусом Гадрабою. Він лежав горілиць, заплющивши очі, блідий, у розстебнутій на грудях сорочці. Відчувши, що в палаті людно, хворий розкрив очі. Вони були якісь безбарвні, водяні.

— Вам трохи краще? — запитав Скала.

Наш працівник завів магнітофон і наблизив мікрофон до вуст Гадраби.

— Мені вже кінець, — відповів Юліус Гадраба, насилу вимовляючи слова.

Потім тихо додав:

— Я не раз говорив, що в мене слабке здоров'я, але ж цьому ніхто…

Він і справді погано виглядав.

— Що ви хотіли нам розповісти? — лагідно запитав Скала.

— Правду… як людина, котра вже не житиме… Я зробив усе заради Бедржиха. Це була хороша, але нещасна людина.

— Що ж ви зробили?

— Допоміг його синові… за кордон.

— Яким чином?

Гадраба не відповів, утупившись нерухомим поглядом в стелю.

— Лікаря! — наказав я.

Карличек розчинив двері і вибіг з палати, я вийшов слідом за ним. З глибини коридора безшумними кроками швидко наближався молодий лікар. У руці він тримав шприц.

— Третій приступ, — сказав він, ледве глянувши на непритомного Гадрабу. — Почекайте кілька хвилин, біля дверей.

Коли всі вийшли з палати, Скала прошепотів:

— Він помирає. А перед смертю люди не брешуть. Отож годі шукати труп того, хто зараз прогулюється десь у Західній Німеччині.

Зробивши Гадрабі укол, лікар вийшов з палати.

— За хвильку можете зайти.

— Що з ним? — запитав я.

— Важка форма сугестивної іпохондрії. Ми його залишимо на дослідження, але вже й так ясно, що йому треба пройти курс психіатричного лікування. Психіка людини дуже впливає на її фізичний стан. Інколи непохитна воля допомагає організмові перебороти, здавалось би, безнадійне захворювання. А цей пацієнт, навпаки, — накликає хворобу сам на себе. Я це відразу помітив. Той, хто постійно переконує себе, ніби в нього щось болить, може й справді захворіти.

— Він упевнений, що скоро помре? — сказав Скала.

— Цілком можливо.

— Тоді поки що не кажіть йому про це. Нам треба ще хвилин п'ятнадцять. Потім ми перевеземо його в камеру попереднього ув'язнення.

Лікар заперечливо хитнув головою:

— Ні, так швидко ми його вам не віддамо.

Через хвилину Гадраба розплющив очі і здивовано промовив:

— Я ще живий?

— Поки що так, — підтвердив Скала. — Отже, не вважайте нас архангелами.

Гадраба продовжив свою розповідь. В розпачі Бедржих Фієдлер признався йому, що Арнольд причетний до антидержавної діяльності. За ним стежать, і він вимушений втекти за кордон, до англійських друзів батька. Поки що хлопцеві доводиться переховуватись. І Бедржих Фієдлер попросив Гадрабу, щоб той допоміг йому свідченням про те, буцімто Арнольд заходив до ательє. Це, мовляв, зверне органи безпеки на інший шлях, і тоді Арнольда не знайдуть…

— Коли він вас просив?

— У п'ятницю…

— А де був Арнольд?

— Не знаю і не хочу про нього чути. Я робив це не заради Арнольда. Мені жаль було його батька… Бедржих казав, що він не переживе ув'язнення єдиної дитини.

По щоках Гадраби покотилися дві сльозинки. Але його голос залишався спокійним.

— Все одно він помер. А я піду за ним…

Карличек тихо вийшов у коридор. Він прошепотів лікареві:

— Плаче.

— Це нічого, —