Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

відповів той. — Але час уже дати йому спокій. Зараз у нього криза, — пояснив лікар. — Ми ще подивимось: можливо, клінічне лікування й не потрібне. Головне, щоб він заспокоївся. Звичайно, добре було б, якби ви не поспішали з наступним допитом.

Біля входу він попрощався з нами.

— Гм, — мугикнув Скала. — Схоже на те, що Бедржих Фієдлер обдурив і Гадрабу…

Я подивився на годинник.

— О другій вирушаємо на дачу, — нагадав я. — Визнання Гадраби викликають необхідність ще раз все там уважно оглянути.

В управлінні на мене чекало ще багато незавершених справ. Тут зібралися й учасники завтрашньої операції. Кожному з них треба було поставити конкретне завдання.

— У кого є люстерко? — звернувся я до присутніх. На жаль, мене оточували лише чоловіки, і люстерка ні в кого не знайшлось. Я хотів подивитися, який вигляд має моє обличчя після нічної обробки комарами.

— Тільки б не захворіли на малярію, товаришу капітан, — сказав Трепинський.

— Коли б вам довелося посидіти там цілу ніч, ви б так не жартували, — відповів я.

— Враховуючи ваш досвід, я б узяв з собою густу вуаль, — не змовчав він.

Всім стало весело, і мені довелося нагадати, що ми зібралися сюди не для балачок.

Кожний дістав завдання, і загін розійшовся. Залишились тільки фотографи, експерти і наш лікар. (Він чомусь завжди буває не в настрої). Я вже згадував минулого разу, що ми зустрічаємось з ним лише біля мерців. Тому, побачивши його, я одразу взяв під сумнів «передсмертне» свідчення Юліуса Гадраби. Хоча, звичайно, все могло бути.

Нічого ми не знали й про документи, вигадані Карличком. Що й казати — вся наша «струнка» гіпотеза трималася на піску.

Для поїздки на дачу було споряджено три автомашини. Скала заздалегідь виїхав за п'ятнадцятирічним «двірником» Алоїсом Бедрною і привіз його до мене. Хлопець був низенький на зріст, з маленьким гострим обличчям і переляканими оченятами.

— Ти ж добре знаєш Арнольдову дачу і навколишню місцевість? — запитав я.

— Знаю, — погодився він.

— Ти дружив з Арнольдом?

Алоїс Бедрна опустив погляд на носки своїх розтоптаних черевиків і відповів:

— Мені подобається дача. Я теж хотів би мати таку… Може, коли-небудь і збудую, після того як закінчу навчання. Погано тільки, що там завжди надмірно пиячать і галасують.

Я сказав йому, що з Арнольдом трапилось нещастя. Вбивця закопав десь тіло Арнольда, а на дачі вчинив погром, щоб імітувати пограбування.

Алоїс Бедрна слухав мене, розкривши рота.

— Боже мій! — вигукнув він. — А хто ж це був?

— Хтось із тих, кого ти знаєш, — відповів я.

О другій годині дня ми виїхали. Алоїса Бедрну я посадив біля себе. Звістка про трагічну загибель друга схвилювала його, він принишк і більше ні про що мене не розпитував.

Машина зупинилась. Ми вийшли з кабіни і зняли пломбу з дверей будинку. Алоїс Бедрна все ще мовчав.

— Прогуляйся по території дачі, — сказав я йому. — Ходи і уважно роздивляйся. З тобою піде хтось із наших працівників. Коли тобі впаде в око якась дрібниця, повідом про це свого супутника.

Алоїс Бедрна вказав тремтячою рукою на чорну шафу.

— Шафа хай тебе не цікавить. Вона до цієї справи не стосується.

Я подав знак Карличкові, щоб той супроводжував хлопця.

Алоїс недовірливо подивився на мовчазних чоловіків, які розходились у всі боки. Вони пересувалися обережно, уважно оглядаючи все навколо. Ми з Скалою залишилися біля хвіртки.

Видно було, як наші працівники колупають землю, розгортають траву. В кімнатах вивчали сліди на підлозі, стінах і речах.

Стояв чудовий літній день. З лісу долинав приємний запах живиці.

Ось вийшов Карличек і помахом руки покликав нас. Не чекаючи, поки ми підійдемо, він знову зник за дверима.

Зразу ж за ними, на викладеній кам'яними плитками терасі, стояв блідий, мов з хреста знятий, Алоїс Бедрна.

— Він каже, що поміж плитами росла трава, — мовив Карличек, намагаючись бути спокійним. — Значить, їх нещодавно піднімали, а потім знов поставили на місце.

— Це не я їх виймав, — перелякався Алоїс Бедрна.

— Йди, брате, посидь у машині, — заспокоїв я його….

За годину вістря рискаля торкнулося тіла мерця в шкіряному спортивному костюмі.

22

— Це схоже на античну трагедію, — висловився Карличек, коли ми повернулися до Праги. — Уявіть собі тихий літній вечір. Смеркає. На березовій лавочці, наче білий привид, самотньо сидить дівчина. А поруч, під кам'яними плитами тераси, лежить її коханий. Як ви думаєте, що б з нею сталося, коли б вона в ту мить знала правду?

— Напевно, збожеволіла б, — спокійно каже Скала. — Але навіщо вам смакувати такі жахи?

— Вони красномовно свідчать про те, до чого може привести байдуже ставлення до виховання.

Ми з Скалою були глибоко вражені долею Арнольда, яка підтвердила гіпотезу Карличка.

— Карличку, — тепло звернувся я до нього, — ви вже чимало попрацювали і зробили для нас багато корисного. Роль Августа Майєра у вашому виконанні — шедевр акторської майстерності. Проте з'являтися перед пані Госсарт вам не можна — вона вас одразу впізнає. Тому закінчувати цей спектакль доведеться без вас. А ви тим часом займіться вихованням свого нащадка, аж поки нам буде потрібна ваша допомога у розшуках вантажної автомашини і Віри Клімової.

Карличек мовчки переводить погляд то на мене, то на Скалу, і потім, наче щось згадавши, каже:

— Але ж тих документів у нас так і немає.

— Нічого, обійдемося й без них.

Тепер у мене чимало матеріалів проти «офіційних» шпигунів. Папери ледве влазять у конверт, який я збираюся «продати» двом господарям. Та найбільше злякається кожен з