Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

Пані Госсарт, звичайно, з нетерпінням чекатиме, поки я розправлюся з її колегою. Потім нервово схопить конверт № 2, кине на стіл гроші і тільки згодом, розірвавши конверт, виявить у ньому… чисті папірці. Та буде вже пізно: вона викриє себе.

Вілла Коларжа була єдиним місцем, де резидент ворожої розвідки міг розповісти про все. В іншому місці він став би верзти нісенітниці і ні в чому б не зізнався.

Вранці я знову в себе в кабінеті. Трепинський і члени його невеликого загону ще раз обмірковували всі деталі наступної операції.

Все, здається, як передбачалось, зостається лише переодягнутись та сісти в поїзд.

Рівно о дев'ятій двері мого кабінету прочинилися, і до мене зайшов Карличек.

— Що там у вас? — запитав я.

— Прийшов допомогти вам, — відповів Карличек замість привітання і, наблизившись до столу, дістав з кишені коробочку з-під духів. Потім посміхнувся і сказав:

— В ній документи, які розшукує пані Госсарт.

Я завмер від несподіванки.

— Роздивляйтесь, — запропонував Карличек. — Можливо, вам це видасться дивним, але, повірте, ніяких чар не було. Просто щасливий випадок. Такої думки дотримується навіть старший лейтенант.

Я взяв коробочку і мовчки розкрив її. Зверху лежало сантиметрів двадцять мікроплівки. Внизу — квадратний фотознімок, розміром шість на шість. На зворотному боці до нього було приклеєно негатив. Фото було зроблено в кафе. За столиком сидів сутулий Бедржих Фієдлер, а проти нього — елегантна молода жінка з чарівною посмішкою.

— Пані Госсарт, — підказав мені Карличек.

Дипломатка тримала в руці якусь річ, схожу на запальничку, але біля Бедржиха Фієдлера курива не було.

Я перевів очі на Карличка.

— Знайшли в Арнольда?

Він заперечно хитнув головою.

— В кишенях у Арнольда були всілякі дрібниці, а також пістолет Феруліка. Звичайно, шкіряний костюм він одягав не сам. Бідолаху обрядили в нього перед тим, як покласти в шафу.

— Тоді де це ви взяли?

— Спершу уважно роздивіться все, що там є.

Я дістав з коробочки ще одне фото такого ж розміру. Це була репродукція з тексту, надрукованого німецькою мовою:

«Для виконання операції необхідні анкетні дані Б. Фієдлера. Заповніть анкету. Повідомте гатунок матеріалу і номер камери. Перешліть дипломатичним каналом через ЕУГ. Шифр одержите від нас».

Дати не було.

На самому дні коробочки лежав аркуш паперу. Я розгорнув його. Зверху твердим почерком стояв напис: «Нотатки Бедржиха Фієдлера».

Нижче проступали якісь помітки, зроблені олівцем. Папір був зім'ятий, літери стерлися, і тому я зміг прочитати лише кілька фраз. Очевидно, записи розшифровували зміст кадрів на мікроплівці.

«Об'єкт М.

Заборона зупинки автомоб.

На північ 100 м.

Вид на аеродр. 50 кроків».

— Карличку! Кажіть швидше, звідки це у вас?

— Може, я спершу вип'ю склянку чаю?

— Прошу.

Він сів за стіл.

— Мені просто повезло, — почав з усмішкою Карличек. — Працівникам універмагу вже набридло панькатися з Вірою Клімовою. Тому, коли вона знову не вийшла на роботу, її звільнили. Відчинили її шафку для одягу, вийняли звідти всі речі і передали матері. А та, побачивши цю коробочку, згадала, що в неї на квартирі хтось робив обшук, і прибігла до нас.

Я важко опустився на стілець. Треба було «засвоїти» розповідь Карличка.

До шафи Віри Клімової в універмазі Госсарт, звичайно, доступу не мала. Ця аристократична особа, очевидно, й не здогадувалась про існування подібних шаф. Отже, документів дипломатка не знайшла і тому неодмінно прийде на віллу Коларжа. Але мені тепер слід діяти інакше. Доведеться починати не з американського резидента, а з неї. Довідавшись про скарби, які потрапили до моїх рук, «шеф», безумовно, стане піддатливішим. Шпигунську діяльність пані Госсарт повністю викрито.

Їй разом із своїм партнером доведеться забиратися з нашої країни. Нарешті наш полковник дочекався радісної хвилини.

— Для остаточного завершення операції, — сказав я Карличкові, — мені залишається тільки «вбити» вас.

— А потім знайти Віру Клімову, — нагадав він.

Рівно о третій годині я натиснув кнопку дзвінка на воротях вілли професора Коларжа. Розлючений вовкодав знову вихопився з-за рогу.

— Собаку прив'яжіть! — наказав я професорові.

Обличчя Гвідо Коларжа було сьогодні урочистим. Його довгу постать облягав темний, старанно напрасований костюм.

Гладенько зачесаний, з гострою білою борідкою, він видався мені ще поважнішим, ніж минулого разу. У мене також був ліпший вигляд.

Професор мовчки відвів собаку і посадив його на ланцюг.

Ми увійшли в будинок.

В напівтемній кімнаті я невимушено опустився в крісло. Професор залишився стояти.

— Майєр прийде пізніш? — запитав він.

— Думаю, що він не прийде взагалі, — промимрив я.

— Що-небудь трапилось?

— Нічого особливого. Я просто прибрав його. Матеріали тепер у мене.

— Ті, що були в нього?

— Звичайно. Заспокойтесь, Майєр більше вам не заважатиме. Він свою роль відіграв.

Професор мовчки сів на стілець. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

Здалеку долетів приглушений гудок паровоза… Ми сиділи мовчки, — так було краще і для мене, і для шановного професора. Минуло три чверті години. Потім знадвору долинув веселий жіночий сміх. Наближались найвідповідальніші хвилини…

Лунко задзеленчав дзвоник, і водночас люто загавкав собака.

Професор підвівся.

У мене було самопочуття людини, що потрапила до печери, яку ось-ось має відвідати її господар — печерний ведмідь. Я,