Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

звичайно, не бачив, як на значній відстані од вілли зупинився автомобіль із празьким номером. За кермом сидів молодий джентльмен. Через задні дверцята вийшла зваблива жінка, посміхнувшись своєму супутнику — опасистому лисому чоловічку з круглими рум'яними щоками.

Джентльмен, що був за водія, замкнув дверцята автомобіля, і всі вони разом, не поспішаючи, попростували поміж віллами.

Ось уже й будинок Коларжа… Я сидів у кріслі, простягнувши ноги і схиливши голову трохи набік. Такою, на мій погляд, мала бути поза людини, яка впевнена у своєму виграші. Козирі й справді були в мене на руках.

Професор ішов першим. Біля дверей він ввічливо поступився, пропускаючи поперед себе опасистого панка. За ним до кімнати увійшла молода красуня і лише потім джентльмен з байдужим виразом обличчя. У лисого був густий голос. Він повернувся до Коларжа і запитав німецькою мовою:

— Ну, то де ж ця людина?

Від нього так і віяло удаваною добропорядністю. Красуня Госсарт посміхалася, але що крилося за цією посмішкою — важко було збагнути. Вона нагадувала манекен у модному вбранні.

Професор театральним жестом показав на мене.

— Значить, це ви, друже? — запитав лисий.

— Кого ви маєте на увазі?

Насупившись, я сидів, не змінюючи пози.

— Я чув, що…

Легким помахом руки я урвав його й ліниво підвівся. Лисий здивовано поглянув на професора, а я ступив крок до молодої жінки і ввічливо звернувся до неї:

— Ви — пані Госсарт?

— А хто ви? — відповіла вона посміхаючись.

— Я прийшов сюди для того, щоб позбавити вас зайвого клопоту. Тому раджу вам поводитись скромніше.

Надворі востаннє проскімлив пес, очевидно зрозумівши, що з цепу його не спустять. Ми розмовляли німецькою мовою.

— Панове, так не буде діла, — сказав я. — Прошу, сідайте. Ви ось тут, а ви — он там. Покладіть руки на стіл, і почнемо спокійно розв'язувати питання, які нас цікавлять. Професоре, станьте до буфета. Хто з вас при собі має зброю? Ні? То й добре. Все одно, якби довелося стріляти, ваші шанси були б нікчемні. Мене вчили робити це краще за вас.

— Не будьте таким серйозним, — розсудливо промовив власник лисини. — Навіщо це? Адже ми прийшли сюди як друзі. Невже ми схожі на гангстерів?

— Ні. Але хто ви такий?

— Це не стосується справи. Гадаю, для вас досить рекомендації професора, nicht wahr?[18]

— Не смішіть мене, пане. При чому тут професор? Я маю справу з вами, а не з ним… А ви хто такий? — кинув я холодний погляд на прилизаного джентльмена.

— Я супроводжую пані Госсарт, — спокійно відповів він. — Сподіваюсь, цього досить?

— Отже, це пані Госсарт?..

— Коли ваша ласка, то так.

Пані Госсарт нетерпляче хитнула головою:

— Я — Госсарт, пане. Давайте перейдемо ближче до справи.

— Цей джентльмен боявся знизити на вас ціну, — сказав я, багатозначно примруживши одне око.

Вона зміряла мене презирливим поглядом.

— Na, gut[19] — кинув я, прицмокнувши язиком. — Познайомте мене зі своїм охоронцем.

— Давид Браун, — вклонився манірний пан.

Я відразу ж згадав, що це той самий тип, який застерігав пані Госсарт у присутності Скали, аби вона не дратувала своїми витівками посла. Скала не помилився, висловивши припущення, що він ходить в упряжці пані Госсарт. Його поява тут яскраво підтверджувала гіпотезу Карличка.

Отже, двоє цих очолювали групу негідників з посольської прислуги, які за грошову винагороду таємно закопали тіло Арнольда, нишпорили в чужих квартирах, переховували мотоцикл тощо.

Тепер вже можна дізнатися й про ту особу, що приїздила мотоциклом до дев'ятнадцятого кілометра. Можливо, це був сам пан Браун…

Ці четверо й гадки не мали, про що я думав у ту мить. Вони насторожено чекали дальшого розвитку подій. Цього не міг приховати навіть лисий оптиміст.

Професор, стриманий, як ніколи, сказав:

— Переговори з паном Майєром проходили спокійніше. На жаль, йому довелося раптово вмерти.

— Це ж саме хотілося сказати й мені, — підтвердив я. — Гадаю, що й без нього ми знайдемо спільну мову.

— Schelmisch![20] — улесливо зареготав лисий товстун.

Та я не звернув на нього уваги. Мовчки опустив руку в кишеню і витяг звідти знайому вже коробочку.

— Ось те, що ви так настирливо розшукували, пані Госсарт. Ви, мабуть, і без мене знаєте, що ці документи були б бажаною знахідкою для тутешніх органів безпеки.

Я вийняв фотознімок. Пані Госсарт кинула на нього швидкий погляд.

— Сума залишається такою ж, як було домовлено раніше?

— Звичайно.

— Тоді покладіть усе на стіл.

— З радістю. Собі я не залишу нічого, не хвилюйтесь.

Вона манірно посміхнулася.

— Я знаю, що вам потрібно, пане.

Лисий оптиміст хотів засунути руку в бічну кишеню піджака.

— Руки на місце! — застережливо нагадав я. Він підкорився.

— Ці люди від ГК, — сказав він спокійним голосом, — мають занадто суворий характер. У мене в кишені чекова книжка. Я згоден виписати вам чек на відповідну суму. Якщо хочете, навіть чек на інкасу за кордоном. Для вас це буде зручніше. Бачите, я довіряю вам більше, ніж ви мені… Документи я потім перегляну, а зараз дозвольте…

— Підпишіть чек, — суворо кинув я.

— Ці чеки вже підписані, — відповів він.

— Ким?

— Закордонним виконавцем.

Лисий до всього ще виявився пройдисвітом.

— Ви з ким збираєтесь жартувати! — погрозливо підвівся я.

В його