Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

таке!!! – розсердився Кирило Григорович. – Та чи знаєш ти, що я також із самих низів вийшов?! Та я ж!.. Я!.. Я коли маленьким був, худобу на хуторі пас – отакої!!! Як же я можу про простих людей не пектися?!

– А чи багато ти дбав про них, сидячи у палацах Глухова або Батурина, а тим паче в далекому Санкт-Петербурзі?! Або ти все-таки про знатних панів думав, пікся насамперед про інтереси тих, з ким їв-пив собі на втіху?..

Розумовський хотів відповісти, але чомусь промовчав. Дивний спазм стиснув йому горло. Він згадав молоденьку яблуньку, бачену якось у чужій землі…

Розцінивши його мовчання якось по-своєму, Залізняк мовив:

– А тепер-от скажи чесно: для кого ти відроджував ці два міста, якими нині пишаєшся – хіба ж не для себе і не для всяких нахлібників царських та петербурзьких сановників, з якими ти спізнався, щоб надалі від їхньої волі залежати повною мірою?! Або, скажеш, для простих людей ти звів пишні палаци із садами й іншими витребеньками?

Граф щосили стримувався, щоб не відповідати. Справді, визнавати свою ганьбу зараз, перед колишнім монастирським послушником, а нинішнім варнаком було б самогубством для його графського достоїнства. І Кирило Григорович знову промовчав. Залізняк же, не дочекавшись відповіді, лише рукою махнув:

– Мовчиш, не знаєш, що відповісти?! От і подумай на дозвіллі про те, що Батурин із Глуховим ти відбудував, зате решту Гетьманщини при цьому втратив! Втратив і землю, і людей, найталановитіші з яких у далекий Санкт-Петербург служити подалися. Отак, пане гетьмане… Втім, не ти перший, не ти, либонь, і останній. Усі ви поводитесь, як вигідно тільки вам, але не простим людям – особливо скоробагатьки, які в дитинстві худобу чужу пасли! Народ же кидаєте напризволяще, ледь припече. От цього у панів не відняти, цього у вас у надлишку!.. Кажуть, був такий гетьман Мазепа: теж за кордон утік і помер там за ламаний шеляг замість того, щоб на землі рідній умерти по-людському. Що йому було до народу, на розтерзання ворогам кинутого?! Либонь, життя своє врятувати хотів… Отакі справи, Кириле Григоровичу. І ще…

Варнак дуже неприємно посміхнувся, потім гордовито розправив плечі й заговорив так, немовби перетворився раптом на судового обвинувача:

– І ще от що врахуй, Кириле Григоровичу. Ти зараз думаєш: мовляв, от переді мною нещасний дурень, яким цариця скористалася собі на втіху та й викинула через непотрібність, немов пучок брудного клоччя. Який, сам того не відаючи, став сліпим знаряддям у її руках, а тепер кайданами і тавром збагатився, ніздрі втратив…

– Звідки ти знаєш, про що я думаю?! – розлютився Розумовський. Його реакція була тим більш бурхливою, що бранець угадав вірно.

– Кажу ж, не ти перший приходиш подивитися на мене, а деякі з гостей набагато більш говіркі… Але я про інше. Можливо, нас усіх на чолі зі мною таки обдурили – нехай так! Тільки навіть якщо це гірка правда, у дурнях не я залишився, а сама цариця!

– Це чому ж?! – здивувався Розумовський, водночас перелякано завертівши головою, щоб перевірити, чи не підслуховує їх хтось сторонній.

– Та не хвилюйся ти, Кириле Григоровичу! Говорю цю крамолу я, затаврований злочинець, мені втрачати нічого, а ти всього лише слухаєш – знову ж, не ти перший… А хочу я тобі сказати от що: навіть якщо так воно й є, Катерина Олексіївна не розуміє, яку хвилю гніву народного розбудила! Конфедератів хотіла винищити нашими руками? Добре, винищила! Але якщо думає, що далі Украйна сама собою заспокоїться… От це дарма! Мене можна в колодки забити та до Сибіру заслати, старого Ґонту можна ляхам на розтерзання віддати, але наша слава, наша справа, самим Господом Богом освячена, не вмре довіку і ще відгукнеться якщо не самій Катерині, то вже її нащадкам напевно… Ще зметнуться над їхніми головами сокири, ще насититься земля нечистою кров'ю мучителів і зрадників народу нашого…

А тепер дай мені спокій: про гріхи свої треба подумати, добряче помолитись. Коли все починалося, я саме відбував покуту, накладену ігуменом Мельхіседеком. Читав «Богородицю» і «Отче наш», та не дочитав, коли до монастиря привезли тіло вбитого Йосипа Шелеста. От і дочитаю – очевидно, саме час для цього настав…

* * *

На тім і закінчилось побачення Кирила Григоровича Розумовського з гайдамацьким ватажком Максимом Залізняком.

Либонь, останній часу не гаяв, а справді багато й довго молитви читав, якщо знайшов у собі сили 1 листопада 1768року втекти з-під варти разом з іншими засланими до Сибіру. Що стало далі з очільником Коліївщини, достеменно невідомо…

Що ж до Кирила Розумовського, то з бесіди, що відбувалася в Києво-Печерській фортеці, він виніс перші зерна сумніву в правильності вибраного шляху. Справді, якщо прості люди не пов 'язують саме з ним надії на відродження Гетьманщини…

Втім, таємні механізми, що змінюють долі як окремих людей, так і цілих народів, однаково були запущені, зупинити їх не було тепер найменшої можливості!

Залишалося чекати й сподіватися, що все обернеться на краще…

Глава 19
Прохідний пішак

Анічков палац, Санкт-Петербург, вечір 29 червня 1762 року.

Розбурхане смутою місто поринало в задушливу літню ніч, та граф Розумовський лишався байдужим до пристрастей сьогодення. Чи залишиться Петро III на престолі, чи зійде на царство Катерина Олексіївна – яка, по суті, різниця?! Відтоді як Олексій Григорович утратив свою ненаглядну панночку, життя остогидло до неможливості. Тож краще нехай його бурхливі хвилі проносяться повз острівець, на якому він свідомо відгородився від навколишнього світу.

От Кирилко – справа інша! Братик змужнів, порозумнішав і тепер усе будує якісь надхмарні палаци, виношує плани до того сміливі, що іноді аж дух перехоплює. Ось і в нинішньому палацовому перевороті…

Ляснули двері. Не інакше Кирилко повернувся?..

– Ваша світлосте, до вас його сіятельність канцлер Воронцов!

Канцлер Воронцов?!

О такій