Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

на веслах, хіба що підвісні двигуни на них з’явилися. Але двигун не можна використовувати, коли вибираєш чи виметуєш сітку, доводиться гребти скоцюрбленими від холоду руками, перебирати мокрі тенета на морозі, виплутувати рибу й кидати її на дно човна.

— Хлопці, риба є? — питає в мегафон Арташезович.

Гребці наче не чують і продовжують гребти. Це запитання не до них. Є риба чи її нема, може вирішувати лише керманич. Червонопикий бригадир задумується на хвильку і схвально киває головою: для «Вадічки» риба є.

— Судак! — кричить він, взявши одну рибину за зябра й піднявши над головою.

— Беремо? — питає в Арташезовича другий помічник. І «Вадічка» стопорить машину, а фелюга підгрібає до борту.

— Поторгуйся там, — наказує Арташезович Другому, відпускаючи його з рубки на палубу.

— Ні, тільки не судак! — виривається в мене, а Арташезович сміється.

— Чому це? — перепитує штангіст Андрійко.

І мені доводиться йому пояснювати, що колись на Азові ми отак домовилися про рибу з одним сейнером. Ми могли розплатитися двома тоннами зекономленого палива, а рибалки пообіцяли віддати нам усе, що принесе щойно поставлений трал. І той клятий трал приніс аж чотири тонни судака. Ми всією командою цілу добу шкерили того судака, відтинаючи голови, ми забили ним усі морозильні камери, яких на сухогрузі не так уже й багато, і в результаті всі наступні місяці їли тільки судака, бо м’ясо просто нікуди було брати. От ви вдванадцятьох за скільки б з’їли чотири тонни риби?!

— Не переживай, ми кілограм п’ятдесят усього візьмемо. Андрійкові на один зуб. Треба ж його до Грузії чимось годувати, — кпинив Арташезович.

ЗНОВ ЗА РИБУ ГРОШІ

Фелюга вже підійшла під борт. Другий помічник Сашко запекло торгується з бригадиром рибалок. Його хлібом не годуй — дай поторгуватися. Він пройшов школу східних галалакаючих базарів з їхніми «дручбадручба два динари». Але і бригадир знає свою справу, все життя збувавши рибу наліво у Станіславі чи Кизомисі, куди втаємничені в рибальський бізнес херсонці наїжджають на своїх авто, щоб придбати свіжу рибу щойно з лиману. Нарешті спільну мову знайдено, неабияк прислужилася цьому рідка валюта з представницьких запасів капітана. Бо що ті гроші у лимані? Папірці. Вони не варті пари сухих вовняних шкарпеток. А ось горілка, після якої вже не важливо, чи сухі в тебе шкарпетки, зовсім інша річ.

Пам’ятаю один оригінальний психологічний тест, в якому пропонувалося розмістити в порядку важливості різні речі на рятувальному плоту. Були там такі дивні, на моряцький погляд, штукенції, як балон з гасом, шкарпетка та стодоларова купюра. Я впевнено розмістив гроші на останньому місці, бо море швидко привчає до справжніх цінностей, і на плоту бляшанка консервованої води встократ важливіша, навіть якщо купюра буде тисячодоларовою. Але підступні психологи мали на увазі те, що від купюри можна підпалити гас у балоні, заткнувши його шкарпеткою, коли над місцем катастрофи пролітатиме рятувальний літак. Вони не знали, що для цього на кожному рятувальному плоту є сигнальні ракети, радіолокаційний відбивач, геліограф та маячки, що живляться від сухих електролітичних батарей, які варто вмочити у солону воду, щоб вони десять годин давали струм. Хай їм грець, тим психологам. Той тест я провалив, начебто марно все життя складав правила користування рятувальними плотами щопівроку.

Але в лиманських рибалок була спільна з нами система цінностей, бо ні ощадкас, ні горілчаних магазинів посеред Лукомор’я немає. Поки ми проводили цю бартерну операцію, «Вікінг» добряче відірвався від нас, і далі ми пішли вже знову в одиночному плаванні, й стерновому стало не до балачок.

РУСАЛИ

Добре, що ви нагадали про них. Зараз змінюся з вахти, передам Бурячкові стерно та курс, і таки розповім. Бачите отой острівець? До революції він називався островом Морської Батареї, і на ньому сталося принаймні дві події, що потрапили до підручників з історії.

Острів цей закриває вхід у Бузько-Дніпровський лиман, якраз навпроти Очакова, і в Кримську війну тут відбулася перша артилерійська дуель між нашою фортецею й англійською броненосною батареєю, яка поклала край епосі вітрильних флотів та дерев’яних кораблів.

По-друге, саме в його казематах сидів у 1905 в очікуванні вироку лейтенант Шмідт. Судили його навіщось у місті Очакові, ім’я якого носив його бунтівний крейсер, а стратили на сусідньому острові Березань.

Зараз острів Морської Батареї називають Первомайським, батареї там вже нема, але саме на ньому вирощують отих русалів. На ньому уславлена, попри засекреченість, школа бойових плавців.

Уславленість секретних об’єктів завжди становила для мене певну загадку. В сусідньому Очакові при згадці про сучасних людей-амфібій хрестяться й плюють через ліве плече. Бо ж диверсантам треба на комусь відпрацьовувати свої диверсії, і під час навчань вони то захоплюють у полон увесь районний відділок міліції, то викрадають якісь транспортні засоби з державних гаражів під охороною, і ніякі берданки й сіль у набоях їх не зупиняють. «Вадічка» одного разу теж потрапив під їхню руку. Боцман Антонович про це любить розказувати як безпосередній учасник подій.

БЕЗ ПАНІКИ

«Вадічка» саме стояв на якорі під Кінбурнською косою з морського, а не лиманського її боку. Був літній вечір, погода так і шепотіла, команда, повечерявши, вийшла на палубу з гарячими кружками чаю, виставивши їх рядком на планширі, щоб охолоджувалися, а боцман саме приладнався з кимось на кришці трюму грати в нарди. Нарди та шеш-беш — найулюбленіші ігри на флоті. Тому що залежать не тільки від вправності гравця, як шахи чи шашки, але й від щасливого випадку. А щасливі випадки на флоті цінують, іноді вони морякам вкрай необхідні.

Але варто було боцманові кинути кості, як кружки з чаєм із брязкотом покотилися по палубі, а з-поза борту вискочило якесь страховисько. Вирячені, як у