Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

Добре, що «чешку» було завантажено лісом, і стовбури сибірських дерев додали «Удмуртові» плавучості. Судно лише «стало свинею», глибоко зануривши ніс і майже повністю піднявши над водою гвинти та стерно. Насадок на гвинтах справді не було.

У форпіку[17] «Комсомольця» було тонн із сімдесят прісної води, яку можна було перекачати на корму, щоб диферент вирівнявся і судно принаймні занурило гвинти у воду й стало слухатися стерна, біс уже з тими насадками. Але трубопроводи чи то замерзли, чи то в них утворився повітряний корок, і поки механіки з тим розбиралися, криголами, які назбігалися до протоки Вількицького рятувати Миколку чи не з усього Західного сектору Арктики, швиденько провели весь караван «чешок» через підступне крижане поле, яке нарешті зупинилося, впершися в мілину під берегом.

Зрештою, механіки перекатали прісну воду з форпіка, і криголам дав Миколці добро йти своїм ходом по чистій воді до порту Діксон. Миколка сподівався вивантажити в порту ліс з першого та другого трюмів і принаймні тимчасово заварити пробоїну. Караван у Діксоні не зупинявся й пішов далі, погудівши на прощання «удмуртам».

Але капітан порту Діксон мав інший погляд на безпеку мореплавства. Якщо на Чорному морі капітани портів нізащо не випускають у море аварійні чи просто непідготовлені судна, капітани полярних портів, навпаки, випихають у море все, що хоч якось може самостійно рухатися, щоб судно, чого доброго, не вмерзло в кригу під причалом і не залишилось у порту на зимівлю до наступної навігації, збільшивши кількість ротів на полярній станції і головний біль у ввіреній капітанові порту акваторії.

— Один з усього каравану пробився? Та ще й своїм ходом дійшов? Чудовий результат! — спантеличив Миколку діксонський капітан порту. — Та в протоці Вількицького щорічно двоє-троє з вашого брата, що й льодового класу не має, форменим чином тоне.

Суворі арктичні моряки мали свої погляди на аварійність та безпеку мореплавства.

Так, на пробитому судні, що майже не слухалося стерна, маневруючи машинами, дістався Миколка до Біломоро-Балтійського каналу і вирішив, що якщо вже він у такому стані пройшов половину Арктики, то треба йти далі. Бо ремонт у Херсоні для судновласника був більш прийнятним, ніж десь за полярним колом. І Миколка спускався собі Біломорканалом, Ладогою, Волгою, а потім Доном, а крига гналася по п’ятах за судном, що вирвалося з її пащеки в осінній Арктиці. Як тільки Миколка проходив на «Комсомольцеві Удмуртії» повз якусь річку чи притоку, на ній починався льодостав, наче наставала суцільна Удмуртія.

Остаточно наздогнала його крига вже в Ростові-на-Дону, перед розвідним мостом. Це було останнє розведення моста в цю навігацію. В передостаннє розведення Миколка, як не намагався, не зміг вцілити в потрібний прогін моста, так погано «Комсомолець» керувався без насадок, із самим лише стерном.

Ось тут і прибув на борт капітан-наставник з Херсона. Увесь караван уже був там. Капітан-наставник, може, й був старшим за Миколку і більш досвідченим, але він був тропічним моряком. І коли судно застрягло в молодому льоду, який щойно схопив Таганрозьку затоку, він вимагав, щоб Миколка дав задній хід і пробивався до близької чистої води, не чекаючи криголамних буксирів з Азова.

— Тільки із записом у судновий журнал, — відповів Миколка.

Бо давати задній хід у кризі не можна — втратиш іще й стерно. Так і хочеться написати «останнє стерно», але воно й було одне-однісіньке. Миколка був щойно після арктичних університетів і те собі затямив міцно.

Але наставник виявився впертим, запис до суднового журналу вніс власноручно, йому не «посміхалося» зазимувати в Удмуртії посеред Азовського моря до весни. І балер стерна[18] при першому ж реверсі зігнуло кригою на літеру «Г».

— Приймай судно, Валеро, якщо вже так, — сказав Миколка, зібрав речі, зійшов з борту на кригу і пішки почалапав між торосами до Таганрога. А «Комсомолець Удмуртії» зазимував у кризі Азовського моря аж до весни, бо коли буксири пробили-таки канал до Азова, рухатися самостійно вже не міг. І єдиною втіхою було те, що це справді не Діксон.

Коли я думаю, чому саме ця історія набула такого розголосу серед херсонських моряків, то першим чинником вважаю незвичний арктичний антураж, а другим те, що десять екіпажів, повернувшись із перегону, чотири місяці пояснювали усім спільним знайомим, де вони загубили одинадцятий.

За статистикою, всі люди у світі знайомі через п’ятьох осіб. Тобто теоретично між будь-якими двома із шести мільярдів можна вибудувати ланцюжок із п’яти осіб, що особисто знають одне одного. Що вже про моряків казати?

— Зліва по курсу фелюги! — доповідає другий помічник Арташезовичу, який щойно піднявся на місток.

— Може, рибки купимо в них? — клопочеться про меню Сашко.

І в результаті ми стишуємо хід, порівнявшись із чорними човнами, що навіть взимку виходять у лиман, ставлять сітки у відомих тільки їм рибних місцях, днюють і ночують просто неба у своїх помаранчевих клейончастих штормробах, зігріваючись гарячим чифіром, що кип’ятять тут-таки, на човні, та ще дечим міцнішим. Фелюги ці залишилися у лимані наче спеціально для того, щоб нагадувати сучасним рибалкам, яким тяжким був хліб їхніх пращурів, зокрема козаків. Пункт про безперешкодну ловлю риби в лимані вони включали у тексти всіх своїх угод з турками і татарами. Човни ці не зазнали жодних змін ще з давніх-давен, рухаються під вітрилом або