Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

“Як привидиться уві сні піп, то значить чорт. Після такого сну добра не жди, а як духовенство присниться, то се значить тяжку хворобу або і смерть” [510. IV. 698].

Для українців природною звичкою було уміння тримати тіло в доброму стані – гігієна, купання, чиста сорочка необхідні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті. Святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога, була незрозумілою давнім русичам, що звикли до активної дії та радощів земного життя: що ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині? Ця думка породжувала критичне ставлення до чужої віри впродовж багатьох століть.

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречення від світу не змогла витравити в душах українців жагучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього життя втрачає всяку цінність. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм. У святковому настрої вона відчуває потребу в пісні, ритуальному танці, рухливих забавах, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність, невпорядкованість життя руйнує тіло й душу – створює дискомфорт. Цю одвічну мудрість знали наші предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати людину з божественними космічними ритмами природи. Такий глибинний зміст мали ведійські вірування всіх арійських (індоєвропейських) народів.

Знання про вмирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері – родоначальниці Богів – було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї Богині, знайдене експедицією В. Даниленка в 1974 р., красномовно свідчить, що цей культ поширився і серед інших арійських народів. На малюнку чітко видно вишита сорочка Матері Богів, її візерунок – це відома трипільська спіраль, названа пізніше меандром.

Основою арійського віровчення є культ Світла: Світло для аріїв – це життя і радість. Темрява – смерть і страх. Протилежність і боротьба між добрими Богами світла й вологи та злими Богами темряви й засухи складала підґрунтя релігійного світогляду давніх індоєвропейців. Окремі риси міфологічних сюжетів, успадковані слов’янами, дійшли до нас в українському обрядовому фольклорі. Так, іранський Ііма (індійський Іама) після закінчення Золотого віку повертається на гору Богів, де в блаженному саду одночасно світять сонце, місяць і зірки, де панує вічне світло і ніколи не настає темрява. Порівняємо українську колядку про терем, в якому через три віконця світять сонце, місяць і зорі.

У Рігведі знаходимо вказівку на існування в найдавніші часи Бога Дьяуса, ім’я якого означає “небо і повітря”, – Бога-отця, який посилає на землю денне світло. Від цього давньоарійського кореня походять назви Бога у багатьох індоєвропейських народів: грецьке Дeоs латинське Zieus, литовське Dіеvas, слов’янське Дий (первісно означало Бога денного світла). Етимологія давньоіндійського Дьяус вказує на його походження з арійського “ясний”. У Рігведі Дьяус (Батько Небо) виступає в парі з Притхіві (Матір’ю Землею). Аналогії також знаходимо в українському фольклорі, де Небо і Земля постають в образах Богів. Наприклад, замовляння перед збиранням цілющого зілля: “Отець-Небо, Земля-Мати, благословіть траву брати!” [258. 116].

Основна ідея давньоарійського верховного Бога світла проявляється в конкретному небесному світилі – Сонці, в його сліпучому блиску, в його променях, що вважаються життєдайними і очищаючими. Таке розуміння Сонця як Божества знаходимо в багатьох гімнах Рігведи і Авести, в багатьох українських (і взагалі слов’янських) замовляннях, що є давніми молитвами до язичницьких Богів. Про це свідчать і традиційні звертання до Сонця, починаючи з Авести, до “Плачу Ярославни” в “Слові о полку Ігоревім”, і до українських замовлянь. Порівняємо: “Восхваляємо Сонце безсмертне, блискуче, споряджене швидкими кіньми” (Авеста), “Світлоє і трисвітлоє Солнце” (“Слово”), “Сонечко ясне, прекрасне” (українське замовляння).

Такою ж давньою виявляється і традиція уявлення і зображення Бога Сонця у вигляді ока: Авеста називає сонце “оком Агурамазди”, яке ніколи не дрімає, завжди пильно стежить за тим, що відбувається в світі. Аналогом до цього уявлення сонця в слов’ян є купальська пісня, де сонце назване “оком Лада”: “Гей, око Лада, Ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить. Ладове свято Нам приносить!” [258. 90]. Саме з давньоарійських традицій бере свій початок і християнське “всевидющеє око”. Образ сонячних коней, який також присутній у віруваннях давніх аріїв, дійшов до наших днів через слов’янського білого коня Світовида – образ світанку. За свідченням Саксона Граматика, білий кінь утримувався при святилищі Світовида на острові Ругії ще в 1168 р. [521. 205]. На цьому коні сам Бог Світовид виїздив на битву з ворогами (силами темряви), тому ніхто зі смертних людей не смів їздити на священному коневі. Подібні свідчення маємо про священного коня, який утримувався при війську перського царя Дарія. Його прикрашали білою попоною, золотою збруєю і називали “сонцевим конем”.

Жіночі Божества давніх аріїв, пов’язані з родючістю, мають свої аналоги в релігіях усіх індоєвропейських народів. Так, іранська Богиня небесної вологи Ардвісура Анахіта, що буквально означає “чиста, непорочна”, стала прототипом пізніших малоазійських і грецьких Богинь Місяця, які вважалися покровительками жіночих пологів, Берегинями здоров’я і життя новонароджених і породіль. В українській міфології їй тотожні Рожаниці, Богині Лада, Дана, Мокоша.

В Індії представниками денного світла є кілька Богів: Вага, Арьаман, Митра, Варуна. Найвищим з них вважається Варуна, Бог вищого неба, вартовий правди, вірності, прав і обов’язків людини по відношенню до Богів. Саме це Божество має подібність до слов’янського Світовида своєю чотириликістю (він же близький і до іранського Агурамазди). За Ведами, Митра і Варуна злились воєдино, Сонце також назване “Оком Митри і Варуни”.

Бог блискавки і грому Індра у Ведах названий сином великого Бога-отця Дьяуса. У слов’янській міфології йому відповідає Перун, у балтійській – Перкунас. Бог-громовик у всіх арійських народів вважався покровителем воїнів. Йому молилися перед битвами, щоб дав силу, міцність у бою, перемогу над ворогами. Гімни до Індри у Ведах мають чимало аналогів у Велесовій книзі: “Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів верже і вірно по стежці вперед веде, бо єсть він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив, всеправеден єсть!” [255. 11-Б]. Порівняємо у Ведах: “З нами хай буде Індра, коли зіткнуться бойові знамена! Наші стріли – хай переможуть! Наші герої – хай візьмуть верх! Нам, о Боги, поможіть під згуки бойових закликів!” [384. Х. 11]. У Велесовій Книзі поруч з молитвами до Перуна знаходимо розуміння ідентичності його з Індрою: “Хай святиться ім’я його