Едмон Ростан - Сірано де Бержерак

А, вічно дотепи!

Сірано

Без них нудьга сама! Хотів би вмерти я під небом пурпуровим, Востаннє блиснувши своїм дотепним словом! О, впасти, як герой, на полі бойовім, Під передзвін мечів і під гарматний грім, А не на ліжку десь, при лікарі понурім – І гостре лезо стріть гострішим каламбуром!

Всі

(кричать)

Голодні ми!

Сірано

(схрестивши руки)

Усе ви тільки про їду! Дударю наш старий, іди-но, Бертранду, Добудь свій інструмент із торби шкіряної І ненажерам цим, що пнуться у герої, Простеньку пісеньку прабатьківську заграй! Нехай згадається їм милий, рідний край, І рідні голоси, і тиша вечорова, Де пісня ця бринить, як материнська мова!

Старий сідає і готується грати.

Нехай дуда твоя, як воїн у журбі, Згадає давній час, що не вернуть тобі, Хай звуки виринуть з-під пальців, ніби птиці, Нехай тобі весна далека та присниться, Коли не флейту ти – сопілку вбогу мав І очерет сухий піснями оживляв. Хай молодість саму, сільські невинні роки Мотив твій воскресить, поважний і широкий!

Старий починає грати лангедокської мелодії.

Гасконці, слухайте! Не заклик бойовий Звучить у пісні цій, а голос лісовий! Це не дзвінка сурма, що нам бентежить душі, – Це на узгір’ї десь переклики пастуші! І сам він нині став маленьким пастушком, Що кози розпустив у лузі, за ліском, В короткій курточці, у шапочці червоній… Гасконці, слухайте солодкий спів Гасконі!

Всі голови схиляють, у всіх мрійні очі, вояки швидко витирають сльози – рукавом, полою плаща.

Карбон

(до Сірано)

Ти їх до сліз довів!

Сірано

Ці сльози – благодать, Бо їх примушує не шлунок проливать, А серце, що в журбі за рідним краєм тужить.

Карбон

Це до послаблення їх мужності послужить!

Сірано

(робить барабанщикові знак підійти)

Пусте! Огонь, що спить у крові запальній, Збудити легко нам…

(Подає знак, – лунає барабан.)

Всі

(схопившись на ноги і кидаючись до зброї)

Що? Що? Атака? Бій?

Сірано

(усміхаючись)

Ти бачиш: досить лиш удару барабана – І все забулося: провінція кохана, Дитячі радощі, утрачені пізніш…